Романи

— Я просто втомився від цього, — нетерпляче перебив його Еморі. — Окрім того, мені зовсім байдуже, чи мука «Хербелл» краща від інших. Насправді я навіть її ніколи не пробував. І мені набридло розповідати людям про це... О, зізнаюсь, я пив...

На обличчі містера Барлоу застиг незрозумілий вираз.

— Ви прохали про це місце...

Еморі зробив заперечний жест.

— І мені до огидного мало платили. Тридцять п’ять доларів на тиждень — менше, ніж якомусь столяру.

— Ви ж тільки почали працювати. А до того ніде не працювали, — холодно зауважив містер Барлоу.

— Моя освіта коштувала приблизно десять тисяч доларів і це все для того, щоб я міг писати усілякий непотріб для вас? У будь-якому разі, торкаючись вислуги років, у вас деякі стенографістки п’ять років отримують по п’ятнадцять доларів.

— Я не буду з вами сперечатися, сер, — підводячись, сказав містер Барлоу.

— Я — тим більше. Просто зайшов сказати, що я звільняюся.

Якусь мить вони стояли й холодно дивились один на одного, а потім Еморі розвернувся і вийшов.

Через чотири дні він нарешті повернувся до своєї квартири. Том писав рецензію для «Нової демократії», де він тепер працював. Хвилину вони мовчки дивились один на одного

— І?

— Що?

— Господи, Еморі, звідки у тебе синець під оком?

Еморі засміявся.

— То дрібниці, нічого страшного...

Він зняв пальто і показав плече.

— Поглянь-но сюди!

Том свиснув.

— Де це тебе так?

Еморі знову реготнув.

— О, довго розказувати де. Мене побили. Це факт. — Він поволі стягував сорочку. — Так мало статися — раніше чи пізніше, але я б нізащо цього не оминув.

— Хто ж то був?

— Ну, кілька офіціантів, двійко моряків, декілька випадкових перехожих... Знаєш, дивне відчуття... Треба хоч раз бути побитим — просто заради досвіду. Коли ти падаєш, тебе намагаються ще й добити, а потім копають тебе...

Том запалив сигарету.

— Я весь день шукав тебе скрізь, Еморі. Але ти, мені здавалося, завжди трошки випереджав мене. Ти, напевно, був із якоюсь компанією?

Еморі завалився в крісло і попросив закурити.

— Ти зараз тверезий? — прискіпливо запитався Том.

— Доволі тверезий. А що?

— Добре. Алек виїхав. Його сім’я постійно йому надокучала, щоб він жив із ними, і от...

Болісний спазм здавив Еморі.

— Кепсько.

— Так, дуже. Ми маємо знайти ще когось, якщо плануємо залишатися тут. Оренда зростає.

— Звичайно. Знайди когось — вирішуй сам, Томе.

Еморі зайшов у свою кімнату. Перше, що кинулося йому в очі, — фотографія Розалінди. Він хотів поставити її в рамку, зараз вона стояла, прихилена до дзеркала, на його туалетному столику. Він незворушно глянув на неї. Порівняно із живими спогадами про неї, цей портрет здавався йому дивовижно нереальним. Він зайшов у вітальню.

— Маєш якусь коробку?

— Ні... — здивувався Том. — Звідки у мене коробка? Ага, здається, щось має бути у кімнаті Алека...

Еморі врешті знайшов те, що шукав, і, повертаючись до свого столика, відкрив полицю, заповнену листами, записками, частиною ланцюжка, двома маленькими носовичками і деякими світлинами. Поки він ретельно складав це все в коробку, йому згадався уривок з книжки, де головний герой, зберігаючи кілька років шматок мила своєї коханої, врешті-решт помив ним руки. Він засміявся і почав наспівувати «Після того, як ти пішла»... тоді різко схаменувся...

Мотузка двічі рвалася, але врешті йому вдалося зв’язати її. Він запхав коробку на дно валізи, гучно ляснувши кришкою. Потім повернувся у вітальню.

— Ідеш кудись? — У голосі Тома відчувався відтінок тривоги.

— Ага.

— Куди?

— Навіть не знаю, старий.

— Може, разом повечеряємо?

— Вибач. Я вже домовився із С’юкі Бреттом.

— Он як?

— Ага. Бувай.

Еморі випив коктейль навпроти; потім пішов у напрямку Ва-шингтон-сквер, там сів в автобус. Вийшов на Сорок третій вулиці і зайшов у бар «Балтимор».

— Привіт, Еморі! Що будеш?

— Агов, офіціанте!

Пришестя «сухого закону» раптово поклало кінець спробам Еморі втопити свою журбу, і коли одного ранку він прокинувся і зрозумів, що його походеньки по барах закінчились, то не відчув ані докорів сумління за останні три тижні, ані жалю, що їхнє повторення неможливе. Він вибрав найжорстокіший, хоча й доволі легкодухий метод застереження себе від ударів пам’яті (хоча він і не порекомендував би такий спосіб нікому, але той зробив свою справу — перший приступ болю минув).

Не зрозумійте неправильно — Еморі кохав Розалінду, як ніколи, мабуть, більше не покохає жодну живу істоту. Вона забрала перший спалах його молодості, витягнула із його незвіданих глибин ніжність, яка навіть здивувала його самого, лагідність і безкорисливість, які він ніколи нікому не дарував. У нього були любовні пригоди, але вже іншого ґатунку — коли він знову повертався до звичного для себе стану, і дівчина була лише дзеркалом його власних настроїв. Розалінда здобула дещо більше, ніж пристрасне захоплення; в ньому жила глибока, незнищенна любов до неї.

Але їхні стосунки наприкінці були сповнені такої драматичної напруги, що завершилась химерним нічним жахіттям його тритижневого загулу, тож він був емоційно виснаженим. Ті люди й оточення, що їх він пам’ятав як спокійні або витончено-штучні, здавалися йому прихистком. Він написав жорстку історію, яка описувала похорон його батька, і відправив у журнал (натомість отримав чек на шістдесят доларів і прохання написати ще щось у такому ж дусі). Це потішило його марнославство, але не надихнуло на подальші зусилля.

Він багато читав. Був збентежений і пригнічений «Портретом художника в молодості»; у ньому пробудили інтерес «Джоан і Пітер» та «Незгасний вогонь» — із подивом для себе, через критика на ім’я Менкен він відкрив низку американських романів: «Вандовер і Брут», «Прокляття Терона Вера», «Дженні Герхардт». Маккензі, Честертон, Голсуорсі, Беннет, із проникливих геніїв, що побували в бувальцях, вони перетворились на звичайних сучасників. Тільки відсторонена ясність Шоу та блискуча послідовність і енергійне прагнення Велса підібрати ключ романтичної симетрії до невловного замка істини заполоняли його увагу.