Романи

Вона. Моїх власних правил, але ви... О, Еморі, я чула, ви — блискучий юнак! Моя сім’я багато від вас очікує.

Він. Звучить підбадьорливо.

Вона. Алек каже, це ви навчили його мислити. Це правда? Не думала, що хтось таке зможе.

Він. О, насправді я доволі буденний.

(Вочевидь, із розрахунком, що сказане не буде сприйняте за правду.)

Вона. Лукавите.

Він. Я... я — релігійна людина, люблю літературу, навіть вірші пишу.

Вона. Верлібром? Чудово! (Декламує):

Дерева зелені,

Пташки співають на деревах,

Дівчина випиває отруту,

Пташка злетіла, дівчина помирає...

Він (сміється). Ні, не такі!

Вона (несподівано). Ви мені подобаєтеся...

Він. Не треба...

Вона. Ви ще й скромний...

Він. Я вас боюся. Я завжди боюся дівчину, поки не поцілую її. Вона (багатозначно). Мій любий хлопчику, війна закінчилась.

Він. Отже, я завжди буду вас боятися.

Вона (із ноткою суму). Мабуть, так.

(Обоє трохи вагаються.)

Він (уважно зваживши). Послухайте, я розумію, що прохання може видатись вам жахливим...

Вона (заздалегідь знаючи продовження). Після п’яти хвилин розмови.

Він. Поцілуйте мене. Чи ви боїтеся?

Вона. Я ніколи не боюся, але ваші аргументи біднуваті.

Він. Розаліндо, я дуже хочу вас поцілувати.

Вона. Я теж.

(Вони цілуються довго і глибоко.)

Він (переводить подих). Ви вдовольнили свою цікавість? Вона. А ви?

Він. Ні, вона тільки розгорілась.

Вона (замріяно). Я цілувала десятки чоловіків... І здається, ще з десяток поцілую.

Він (відчужено). Думаю, так воно й було...

Вона. Майже всім подобається зі мною цілуватися.

Він (приходить до тями). О, так! Поцілуйте мене ще раз, Ро-заліндо...

Вона. Ні, моя цікавість вдовольнилась одним разом.

Він (збентежено). Це таке правило?

Вона. У мене правила під кожен конкретний випадок.

Він. Ми з вами таки схожі. Єдине — що я старший і більш досвідчений.

Вона. А скільки вам років?

Він. Майже двадцять три. А вам?

Вона. Щойно виповнилось дев’ятнадцять.

Він. Здається мені, що ви — продукт якоїсь модної школи. Вона. Ні, я сирий матеріал. Мене виключили зі Спенса, я забула, за що.

Він. А як би ви себе описали?

Вона. О, я розумна, доволі егоїстична, емоційна (коли потрібно), люблю, коли мною захоплюються.

Він (зненацька). Я не хочу закохуватися у вас...

Вона (піднімає брову). А вас ніхто й не просить.

Він (стримано продовжує). Але, напевне, таки закохаюся. Мені подобаються ваші вуста.

Вона. Тсс! Будь ласка, закохуйтесь. У волосся, очі, плечі, ніжки — але тільки не у вуста! Усі закохуються саме так...

Він. Вони дуже гарні.

Вона. Занадто маленькі.

Він. Зовсім ні! Може перевіримо?

(Він знову цілує її з усією палкістю.)

Вона (зворушена). Скажіть же щось приємне.

Він (налякано). О Господи!

Вона (відхиляється). Тоді не треба, якщо це так важко.

Він. Хіба треба щось вдавати? Вже?

Вона. У нас не такі стандарти часу, як у інших.

Він. Вже є інші люди?

Вона. Давайте вдавати.

Він. Ні, не можу — занадто сентиментально.

Вона. А ви не сентиментальний?

Він. Ні, я — романтик. Сентиментальна людина сподівається, що почуття завжди триватимуть, а романтик — без усякої надії сподівається, що так воно й буде. Сентименти — це емоції.

Вона. Отже, ви не сентиментальний? (Примруживши очі.) Ви, мабуть, подобаєтеся собі тим зверхнім ставленням?

Він. Так... Розаліндо, заради Бога, не сперечайтеся, краще поцілуйте мене ще раз.

Вона (тепер зовсім прохолодно). Ні, у мене немає бажання вас цілувати.

Він (відверто розгублений). Ви ж хотіли поцілувати мене ще хвилину тому?

Вона. А тепер не хочу.

Він. Тоді я краще піду.

Вона. Мабуть, так.

(Він іде до дверей.)

Вона. О!

(Він обертається.)

Вона (сміючись). Рахунок сто—нуль на користь хазяїв поля.

(Він повертається назад.)

Вона. Дощ, гра відміняється!

(Він виходить.)

Вона спокійно підходить до дзеркала, бере портсигар і ховає в шухляду. Заходить її мати із записником в руках.

Місіс Коннедж. Ти тут? Я хотіла поговорити з тобою наодинці перед тим, як ми підемо вниз.

Розалінда. Боже! Ти мене лякаєш!

Місіс Коннедж. Розаліндо, ти знаєш, що ти — дороге задоволення.

Розалінда (покірно). Авжеж.

Місіс Коннедж. І ти знаєш, що у твого батька справи йдуть не так, як колись.

Розалінда (кривиться). Ой, будь ласка, давай не будемо про гроші!

Місіс Коннедж. Без них ніяк не можна. Ми останній рік у цьому домі, якщо нічого не зміниться. На жаль, Цецилія не матиме тих переваг, які були в тебе.

Розалінда (нетерпляче). Тож у чому річ?

Місіс Коннедж. Я тебе прошу: дослухайся до кількох речей, які я тут записала. Перше: не зникай кудись із молодиками. Можливо, інколи це потрібно, але сьогодні я хочу тебе бачити на танцмайданчику, щоб я могла тебе знайти у будь-яку хвилину. Я збираюсь познайомити тебе з кількома чоловіками і не хочу вишукувати тебе в закутках оранжереї, коли ти там обмінюєшся з кимось якимись дурницями чи вислуховуєш їх.

Розалінда (саркастично). Так, радше вислуховую.

Місіс Коннедж. І не марнуй свій час на увесь цей університетський почет — хлоп’яків по дев’ятнадцять-двадцять років. Я не проти випускних балів чи футбольних матчів, але замість того, щоб придивитися до вдалих партій, ти марнуєш свій час на посиденьки в дешевих кнайпах з якимись там Томами, Діками чи Гаррі...

Розалінда (зі своїм власним кодексом, який не менш обґрунтований, ніж у її матері). Мамо, ті часи вже минули, зараз не все так, як у ваші дев’яності.

Місіс Коннедж (не звертає увагу). Є кілька достойних людей, з якими я хочу тебе познайомити. Це із сімей друзів твого батька, доволі перспективні...

Розалінда (киває із знанням справи). Десь під сорок п’ять?

Місіс Коннедж (різко). А чом би й ні?

Розалінда. Та ні, все гаразд, вони знають життя, і всі вони такі чемні з цим своїм знудженим поглядом. (Хитає головою.) Але ж вони не люблять танцювати!

Місіс Коннедж. Я ще не познайомилась із містером Блейном, але не думаю, що він тебе зацікавить. Кажуть, він не вдатний до заробляння грошей.