Романи

— Я всього десь на півгодини, — чітко сказав Еморі. (Він на мить задумався, чи не занадто це зверхньо.)

— Ага, якраз... — запротестував Слоун. — Раз ми вже тут — давай не спішити.

— Мені тут не подобається, — похмуро заперечив Еморі, — їсти я теж не хочу.

Вийшла Феба з канапками, пляшкою бренді, сифоном і чотирма склянками.

— Еморі, наливай! — скомандувала вона. — Вип’ємо за Фреда Слоуна — він хлопець хоч куди.

— Атож, — підтримала Аксія, заходячи в кімнату, — і за Еморі. Мені подобається Еморі.

Вона сіла біля нього і схилила свої жовті кучері на його плече.

— Я наллю, — сказав Слоун, — а ти долий з сифона, Фебо.

Вони поставили повні склянки на тацю.

— Готово! Будьмо!

Еморі завмер зі склянкою в руці.

Була хвилина, коли спокуса війнула на нього теплим вітерцем, уява його розгорілась, і він взяв склянку із Фебиних рук.

І водномить, коли він це зробив і він глянув перед себе, та раптом побачив на відстані десяти ярдів... того чоловіка з кафе! Він підхопився від подиву, і шклянка випала з його тремтячої руки. А чоловік напівсидячи, напівлежачи умостився з-поміж стосу подушок на дивані. Обличчя його було ніби вкрите воском (так само, як і в кафе). То був не жовтий колір покійника, і не хвороблива блідість — радше мужня матовість обличчя зрілого чоловіка, який пропрацював десь у шахті, або в нічні зміни у вологому кліматі. Еморі уважно розглядав його (пізніше він міг би намалювати його у найдрібніших деталях). Рот у нього був виразно окреслений, пильні сірі очі повільно, із ледь помітним виразом доскіпливості, роздивлялись кожного по черзі з їхньої компанії. Еморі звернув увагу на його руки — вони не були витонченими, скорше гнучкими і сильними... То були нервові руки, що недбало розкинулись на подушках і постійно нервово стискались. Погляд Еморі впав на його ноги — кров прилинула йому до голови, і він збагнув, чого йому страшно. Ноги були неприродні... цю неприродність він не усвідомив, а радше відчув, як слабкість у порядної жінки, як кров на шовку, як маленький розрив десь глибоко в свідомості. Взутий той був не в черевики, а в щось на кшталт пантофлів — із загостреними і трохи закрученими догори носами (схожі на ті, що носили в чотирнадцятому столітті). Вони були темно-коричневі, і його ноги, здавалось, якось перетікають у цю форму... Вони були нелюдські, жахні...

Здається, Еморі щось сказав чи якось не так виглядав, бо голос Аксії раптом долинув із глибини дивно стурбований.

— Що з тобою, Еморі? Бідолашному Еморі зле! Його розумна голівонька запаморочилась?

— Отой чоловік, погляньте! — закричав зблідлий Еморі, вказуючи на кутовий диван.

— На тебе що — напала «смугаста білка»? — Аксія покотилась зо сміху — Ой, не можу! Тобі вже бозна-що ввижається?

Слоун п’яно всміхнувся.

— Впіймала тебе білочка, га, Еморі?

Запанувала тиша... Чоловік вищирився до Еморі... Звідкись долітали сум’ятливі голоси:

— Мені здавалось, він не пив... — знизала плечима Аксія. Чути її голос було втішливо, але диван, на якому сидів той чо-

ловік, раптом ожив і поплив, як повітря над розпеченим асфальтом, він звивався, як клубок хробаків...

— Стривай! Куди ж ти? — Аксія схопила його за руку. — Еморі, любенький, ти нікуди не підеш...

Він був уже на півдорозі до дверей.

— Припини, Еморі, залишайся з нами!

— Тобі зле?

— Присядь на хвильку...

— Випий води...

— Ковтни бренді...

Ліфт був уже поруч, напівсонний ліфтер з обличчям бронзово-бузкового кольору... Благальний голос Аксії десь ізгори. Ці ноги... ноги...

Коли ліфт зупинився на першому поверсі, ноги знову вималювались на вимощеній бруківці у тьмяному світлі місяця.

У глибині довгої вулиці сяяв місяць, Еморі повернувся до нього спиною і пішов. За десять-п’ятнадцять метрів позаду чулись чиїсь кроки. Той звук був наче краплі, що монотонно і надокучливо нагадують про себе. Тінь Еморі випереджала його футів на десять, і приблизно настільки ж позаду чулись скрадливі кроки. Інстинктивно, як хлоп’як, Еморі тулився у синю темінь білих будинків. Щоб не потрапляти у смугу світла, він, незграбно спотикаючись, навіть почав бігти підтюпцем. Потім раптом зупинився. «Треба тримати себе в руках...» — подумав він. Губи його пересохли, він їх повсякчас облизував.

Зустріти б хоч когось... Але чи залишились ще добрі люди на світі, чи всі вони поховались у білих багатоквартирних будинках? Чи ще когось переслідують у місячному світлі? Якби ж то зустріти когось надійного, хто б зрозумів його і теж почув би те прокляте човгання... Кроки раптом почулись зовсім поруч, між тим чорна хмара закрила місяць.

Коли бліде сяйво знову ковзнуло по карнизах, кроки були майже поруч з Еморі, йому навіть здалось, що він почув зачаєний подих. Раптом він усвідомив, що кроки були не позаду, а попереду нього, і як він не тікав, гонитва тривала... Він побіг наосліп, серце його шалено калатало, кулаки стиснулись. Попереду з’явилась чорна цятка, яка повільно вималювалась у людську постать. Він звернув у густу навислу темряву, куди не заглядало місячне сяйво, окрім крихітних світляних цяток... І раптом, задихаючись, осунувся на землю в кутку біля огорожі, геть виснажений. Кроки попереду наче віддалились, але вони і досі лунали у безперервному русі, як хвилі біля пірсу.

Він занурив обличчя в долоні, затулив очі й вуха. І весь цей час у нього навіть і думки не виникло, що він може марити або бути п’яним. Усе було абсолютно реальне, він ще ніколи не переживав такого відчуття реальності. Увесь його розум слухняно підкорився і вивернув усе, що він будь-коли знав, як рукавичку. Він навіть не збентежився. Це щось схоже на задачу, яка зрозуміла на папері, але рішення якої не вловлюєш. Жах минув. Він пірнув під його тонку поверхню і плавав у водах, де і кроки, і страх були реальними, живими, відчутними. Тільки десь у глибині його єства ще жеврів маленький вогник, який пахкотів і кричав, що щось тягне його вниз, намагається затягнути за браму і зачинити її за ним. А коли вона зачиниться, залишаться оті кроки і білі стіни у місячному сяйві, і, можливо, від нього лишиться тільки відлуння кроків.

Протягом п’яти-десяти хвилин він ще чекав у тіні огорожі. Там було оте незбагненне полум’я... (це було єдине слово, яким він потім зміг хоча б наближено назвати пережите). Він пам’ятав, як голосно волав у тіні темної огорожі: