Романи

Такими були їхні бесіди, найчастіше — про них самих, про філософію і релігію, або що таке життя — гра чи таємниця? Священик, здавалось, вгадував думки Еморі ще до того, як вони проявлялись у голові юнака — так схоже вони мислили за формою і змістом.

— Чому я повсякчас складаю списки? — запитався Еморі одного вечора. — Списки речей різного характеру?

— Бо ти медієвіст, — відповів монсеньйор. — Ми обоє такі, то все прагнення класифікації і знаходження єдиного типу.

— Схоже, це бажання добутися чогось визначеного...

— Це і є ядро схоластичної філософії.

— А я до приїзду сюди вже почав було думати, що перетворююсь на дивака. А то все було позерство, тепер я розумію.

— Не переймайся цим; для тебе не позувати — то є поки що найбільша поза з усіх. Позуй...

— Справді?

— Але визначай пріоритети.

Після повернення до коледжу Еморі отримав ще декілька листів від монсеньйора, які дали ще більшу поживу для його честолюбства.

«Боюсь, я налаштував тебе думати, буцімто ти у повній безпеці. Але ти мусиш пам’ятати: я це зробив із вірою в твої можливості (не через безглузду переконаність, що ти всього досягнеш отак, без боротьби). Деякі риси твого характеру можуть видатись тобі прийнятними, але не завжди варто виказувати їх перед іншими. Ти — нечуйний і майже не спроможний на глибокі почуття. Ти проникливий, але не кмітливий, марнославний замість істинної гордості.

Не дозволяй собі відчувати себе нікчемним; дуже часто в житті твої вчинки будуть поганими (а тобі здаватиметься, що вони найкращі). І не страждай через втрату своєї «особистості», як тобі це уявляється. У п’ятнадцять ти весь світився, як свіжий ранок, у двадцять ти меланхолійно сяятимеш, як місяць. Але коли доживеш до моїх років, ти знов, можливо, випромінюватимеш, як і я, ясну позолоту вранішнього сонця.

Якщо ти будеш писати мені листи, прошу тебе — пиши просто й щиро. Твій останній лист був схожий на трактат з архітектури. І він був такий жахливий, такий мудрагельський, що мені здалось, буцімто ти живеш в емоційному й інтелектуальному вакуумі. Остерігайся безповоротно класифікувати людей на якісь типажі. Адже замолоду люди стрибають туди-сюди від одного класу до іншого, і якщо ти будеш і далі зверхньо наклеювати на людей ярлики, то всього-на-всього впихатимеш їх у коробки. А коли у тебе почнуться справжні конфлікти з життям, вони вистрибнуть звідтам, як ляльки на пружині, і покажуть на тебе пальцем. Найціннішим орієнтиром для тебе була б зараз така особистість, як Леонардо да Вінчі.

Життя завжди тектиме вгору чи вниз (я теж це проходив замолоду), але тримай свій розум у ясності. І навіть якщо якісь дурні чи мудрагелі насміляться критикувати тебе — не дорікай собі занадто.

Ти кажеш, що умовності — то єдиний фактор, який не дає тобі встояти в «жіночому питанні». Але є щось більше, Еморі, страх, що не зможеш зупинитись, якщо почнеш втрачати контроль над собою (я знаю, про що говорю). Це те дивовижне шосте відчуття, яке допомагає відрізнити зло від страху прогнівити Бога в глибині твого серця.

Яке б ти не вибрав ремесло — релігію, архітектуру чи літературу, — я впевнений, тобі було б набагато спокійніше, якби ти міг знайти опору у Церкві. Але я не хочу ризикувати своїм авторитетом в твоїх очах і переконувати тебе, хоча в глибині душі я впевнений, що спокуслива прірва романтизму невдовзі розверз-неться під тобою. Не забувай писати мені.

Надсилаю тобі мої найсердечніші вітання,

Тейєр Дарсі».

Навіть навчання зблякло для Еморі в цей період. Він заглиблювався у химерні закутки літератури — Гюїсманс, Волтер Патер, Теофіль Ґотьє, — у найпікантніші сторінки Рабле, Боккаччо, Петронія і Светонія.

Одного тижня він заради цікавості влаштував інспекцію приватних зібрань своїх друзів і довідався, що бібліотека Слоуна найбільш типовий приклад: збірники Кіплінга, О’Генрі, Джона Фокса-молодшого і Річарда Гардінга Девіса, а ще — «Що мусить знати кожна жінка середнього віку», «Поклик Юкону», подарункове видання Джеймса Віткомба Райлі. На додачу — повний асортимент пошарпаних, покреслених підручників і, на превеликий подив, його власне нещодавнє відкриття — вибрані вірші Руперта Брука.

Разом з Томом Д’Інвільє вони шукали серед зірок Принстона тих, котрі могли б стати засновниками «видатної американської поетичної традиції».

Новий набір першокурсників був набагато цікавішим, аніж усі «філістимляни» Принстона дворічної давнини. Все стало набагато цікавішим, хоча й позбавленим чару спонтанності першого року навчання. У колишньому Принстоні вони б ніколи не відкрили для себе Танадюка Вайлі. Танадюк був другокурсником із здоровезними вухами і висловлювався приблизно так: «Земля із виром поринає вниз крізь лиховісні світила приречених поколінь!» Вони, щоправда, заледве розуміли, про що йдеться, але ніколи не ставили під сумнів, що він є вмістилищем божественної душі. Принаймні так Том та Еморі сприймали його. Вони абсолютно серйозно запевняли його, що у нього свідомість, як у Шеллі, і друкували його ультравільні поетичні рими в «Літературному журналі Нассау». Але геній Танадюк абсорбував усі кольори свого часу і вдарився в богемне життя, що дуже їх розчарувало. Він розводився про Гринвіч-Віллідж замість «полудневого місячного виру» і зустрічався із розкутими музами (зовсім не академічними, виплеканими на Сорок другій вулиці Бродвею) замість «дітей мрії» Шеллі, взамін отримував від них належне шанування. Тож вони віддали Танадюка футуристам, вирішивши, що там він із своїми яскравими краватками почуватиметься краще.

Том дав йому останню настанову: перестати писати два найближчих роки і перечитати повне зібрання творів Олександра Поупа разів чотири. Але Еморі вважав, що Поуп Танадюкові — як п’яте колесо до воза. І вони зі сміхом пішли, гадаючи, якою стороною випаде йому монетка: видатного генія чи посередності?

Еморі зневажливо уникав тих викладачів, які запрошували своїх шанувальників на вечори таких-сяких епіграм за келишком шартрезу. Його розчаровували поверховість і педантизм, з якими тут підходили до кожної дисципліни. Його скепсис вилився у їдку сатиру, яку він назвав «У лекційній залі». Він запропонував Томові надрукувати її у «Літературному журналі Нассау».