Романи

Він тихо постукав у сітчасті двері, почув, як вона відгукнулася зсередини, і відступивши на кілька кроків, став чекати на схилі. Знизу долинав стрекіт газонокосарки: хтось серед ночі вирішив на своїй ділянці підстригати траву. Місяць сяяв до того ясно, що Стар чітко бачив його постать за добрих півсотні кроків нижче схилом: ось той перепочиває, спираючись на держак косарки, а ось знову штовхає її вглиб ділянки. Повсюди витала літня невгамовність: початок серпня — пора необачних кохань та імпульсивних злочинів. Більша частина літа позаду, тож люди занепокоєно рвуться пожити сьогоденням, а коли цього сьогоденного немає, то вигадують його собі самі.

Аж от вона вийшла. Зовсім інша й піднесена. Одягнена в жакет і спідницю, яку все підсмикувала, поки вони спускалися до авто, з безшабашним і зухвалим виглядом, який неначе закликав: «Пристебни-но пасок, моя бейбі. Рушаймо — з тобою хоч на полюс!».

Стар приїхав на лімузині з шофером; інтим чотирьох стін авто, що швидко ніс їх новим звивом дороги у темряві, відразу розвіяв усяку відчуженість. Як на те, ця невелика прогулянка була однією з найкращих митей у житті Стара. Це, безперечно, була одна з тих митей, коли він напевне знав: якщо йому судилося незабаром померти, то тільки не сьогодні.

Сидячи поруч нього, свіжа й осяяна у темряві, вона гарячково розповідала йому свою історію, що переносила його в дальні краї, знайомила з людьми, яких вона зустрічала на своєму шляху. Спершу історія була плутана та туманна. «Цей чоловік» був тим самим чоловіком, котрого вона кохала і з яким жила. А «цей американець» був тим самим, котрий врятував її, коли її «засмоктувала драговина».

— І хто ж він... той американець?

Імена — хіба вони щось значать? На відміну від Стара — зовсім невідомий. І небагатий. Раніше жив у Лондоні, а тепер вони житимуть тут. Вона буде доброю дружиною, вестиме справжнє життя. Він же зараз розлучається — і не тільки через неї — і це єдине, через що вона не вийшла заміж одразу.

— Ну, а «той перший»? — запитав Стар. — Звідки він взявся на твою голову?

Ну, спершу це виглядало просто дарунком долі. З шістнадцяти і до двадцяти одного єдиною мрією у неї було хоч раз наїстися. І того дня, коли мачуха представила її до королівського двору, у них на руках був усього один шилінг, і вони взяли на нього їжі, щоб ненароком не запаморочилося в голові. Розділили порівну, по шість пенсів на душу, проте коли їла, вона ловила на собі мачушин погляд. За кілька місяців по тому мачуха померла, і дівчині залишалося лише йти на вулицю — продаватися за той же шилінг, та вона була занадто вже слабка, аби просто вийти на вулицю. Лондон буває нещадним, вельми нещадним.

— І що ж — нікого поруч не було?

Та були друзі в Ірландії, якось прислали вершкового масла. Ще була дармова юшка в благодійній їдальні. А ще вона якось пішла до дядька, який спочатку її нагодував, а потім став до неї лізти, та вона не далася і більше того — вивудила у нього п’ятдесят фунтів за те, що не скаже його дружині.

— А як щодо піти працювати?.. — поцікавився Стар.

— А я працювала. Продавала автомобілі. Точніше, один продала.

— А влаштуватися на постійну роботу?

— А от із цим було важко — це зовсім інша річ. Не покидало відчуття, що такі, як я, так і норовлять відбити в інших будь-яку роботу. Якось я намагалася найнятися покоївкою в готель, так одна жінка накинулася на мене з кулаками.

— Але ж тебе представили до двору?

— То моя мачуха покрутилася, як підвернулася нагода. Хто я була — ніхто. Батька мого вбили чорно-руді[215] в двадцять другому, коли я була ще зовсім мала. Він написав книжку «Останнє благословення». Випадково не читав?

— Я книжок не читаю.

— А чому б вам не купити, може б, кіно зробили. Непогана книжка. Мені й досі платять за неї авторський гонорар — десять шилінгів на рік.

Саме тоді вона й зустріла «того чоловіка», і стали вони подорожувати світом. І бувала вона не тільки в усіх тих місцях, про які Стар робив своє кіно, але й у таких містах, про які він навіть і не чув. Потім «той чоловік» пустився берега, став пити, спати з покоївками, а її намагався збути своїм дружкам. А ті все умовляли її не кидати його. Говорили, що вона врятувала його й мусить бути з ним і далі бозна-скільки, до кінця. Що це її обов’язок. Вони на неї напосідали, і це було нестерпно. Але тут вона зустріла «того американця» і врешті-решт втекла світ за очі.

— А от тікати треба було раніше.

— Та не так усе просто було. — Вона помовчала і, нарешті, зважилась: — Я ж, бач, втекла не від кого-небудь, а від короля.

Стар відчув, що його моральна самооцінка дещо підупала: в якомусь сенсі вона взяла над ним гору. Думки в голові почали плутатися, та одна з них набула словесної оболонки: то було непорушне переконання, що всі короновані особи геть хворі люди.

— Це був не король Англії, — посміхнулася вона. — Мій король був безробітний, як він сам бувало казав. У Лондоні взагалі чимало безробітних королів, — тут вона розсміялася та додала заледве не з викликом: — Та він був дуже привабливий, поки не запиячиВіне перетворився на чудовисько.

— А чий він був король?

Вона сказала, і в пам’яті Стара виринуло обличчя з давньої кінохроніки.

— Він був дуже начитана людина, — додала вона. — Міг би викладати різні науки. Але від короля у нього було замало. У тобі куди більше від короля. Більше, ніж у всієї їхньої братії.

Тепер вже розсміявся Стар.

— Та всі вони не індпошив, а ширвжиток, — кивнув він.

— Розумієш, про що я. Вони всі відчували себе так, наче вийшли з моди. І майже всі тужилися не відставати від сьогодення. Їм весь час усі радили не відставати. Один, приміром, був синдикалістом[216]. А інший завжди мав при собі пару газетних вирізок про тенісний турнір, в якому він дійшов до півфіналу. Ці вирізки я бачила на власні очі разів десять і ніяк не менше.