Страница 11 из 131
Розділ 2. Шпилі й ґаргулі
Спочатку Еморі помітив тільки густе сонячне проміння. Воно повзло зеленим дерном, танцювало на віконному склі, пливло довкола верхівок веж і зубчастих стін мурів. Поступово він зрозумів, що справді йде Університетською вулицею. Йому було ніяково за свою валізу, тому він тренував у собі новий навик — дивитись прямо перед собою, не озираючись на перехожих. Кілька разів (і він міг заприсягнутись, що це так) на нього оглядались здивованими поглядами. Він подумав на мить, що якось не так виглядає (шкода, що він не встиг поголитись зранку в поїзді). Він почувався дуже скутим і незграбним серед молодиків у білих фланелевих костюмах і з непокритими головами. Судячи із того, як упевнено вони прогулювались, то, мабуть, були старшокурсники.
Будинок 12 на Університетській вулиці виявився величезним старовинним особняком, і хоча він виглядав занедбаним, Еморі знав, що тут живе щонайменше дюжина першокурсників. Поспіхом познайомившись із господинею, він вийшов для дослідження території. Але, пройшовши лише квартал, із прикрістю усвідомив, що він, мабуть, єдиний тут у капелюсі. Він квапливо повернувся у номер 12, скинув свій котелок і вже з непокритою головою побрів униз по Нассау-стрит, зупиняючись, щоб розглянути фотографії спортсменів у вітринах, а заразом і великий портрет Ал-ленбі, капітана футбольної команди. Над вікном кондитерської він побачив вивіску «Цукерня», це здалось йому заманливим, отож він зайшов і сів у високе крісло.
— Шоколадний сандей, — сказав він темношкірому офіціанту.
— Ще щось? Булочку із беконом?
— Гаразд.
Булочки йому засмакували, і він ковтнув цілих чотири, а потім ще подвійний шоколадний десерт і аж тоді відчув приємне полегшення. Кинувши оком на прапорці, шкіряні вимпели і плакати дівчат, які рясно вкривали стіни, він вийшов і почимчикував далі по Нассау-стрит, заклавши руки в кишені. Поступово він почав розрізняти старшокурсників від вступників, хоча першокурсникам належало ходити в уборах лише з понеділка. Були й такі, хто аж занадто напоказ вдавали тутешніх (то, вочевидь, були першокурсники). Новачки прибували із кожним поїздом, їх одразу поглинав натовп у білих костюмах, без капелюхіВінавантажений книжками. Здавалося, єдина функція цієї юрби — сновигати вгору і вниз вулицею, випускаючи завіси сигаретного диму. Десь до обіду Еморі усвідомив, що тепер новоприбулі дивляться на нього як на випускника. Він відчайдушно намагався виглядати загадково-значливим і водночас скептичним: після детального аналізу довколишніх облич такий вираз здавався йому найбільш доречним.
О п’ятій годині він відчув настирливу потребу обмовитись із кимсь. Він завернув додому, щоб подивитись, чи хтось уже приїхав. Піднявся хисткими сходами, потім ретельно оглянув кімнату: намагатись причепурити її якось, окрім як прапорцями і знімками дикої природи, годі було й сподіватися. Хтось постукав у двері.
— Заходьте!
У дверях з’явилось довгасте обличчя із сірими очима і компанійською посмішкою.
— Молоток є?
— Ні, вибач. Може, у господині щось таке є?
Незнайомець зайшов до кімнати.
— То ти — мешканець цього притулку?
Еморі ствердно кивнув.
— Це страхітливий хлів та ще й за такі гроші!
Еморі не міг не погодитись.
— Я оце думав переїхати до кампусу, — сказав він, — але, кажуть, там мало першокурсників, і вони якісь лякливі. Та й що там робити? Хіба що вчитись.
Сіроокий вирішив зазнайомитись.
— Мене звати Голідей.
— Блейн.
Вони потисли один одному руки. Еморі посміхнувся:
— Де ти готувався?
— В Андовері, а ти?
— У Сент-Реджисі.
— Справді? В мене там кузен вчився.
Вони трохи поговорили про кузена, а потім Голідей сказав, що зустрічається з братом о шостій, щоб повечеряти.
— Приєднуйся, перекусимо разом.
— Гаразд.
Отак Еморі й познайомився із Берном Голідеєм (сіроокого звали Керрі) протягом скромного обіду, що складався із рідкої зупи і блідих овочів. Вони почали розглядати інших першокурсників (ті сиділи або невеликими групками і виглядали доволі скуто, або більшими компаніями і почувались, ніби у себе вдома).
— Кажуть, університетська їдальня препогана, — сказав Еморі.
— Є такі чутки. У всякому разі, однаково треба платити, з’їси ти там щось чи ні.
— Це ж — паскудство!
— Ошуканство!
— У Принстоні доведеться все ковтати на першому курсі. Майже як у школі.
Еморі погодився.
— Але справжнє життя таки тут, — наполягав він. — Я б не вступив у Єль навіть за мільйон.
— І я теж.
— Ти вже знаєш, чим будеш займатись? — запитав Еморі в Керрі.
— Я — ще ні. Берн хоче працювати у «Принці». Знаєш, є така щоденна університетська газета?
— Так, знаю.
— А ти щось для себе обрав?
— Загалом, так. Хочу спробувати грати за команду першого курсу.
— А ти грав у Сент-Реджисі?
— Трохи, — додав Еморі з удаваною скромністю, — але я так жахливо схуд, ганяв до знемоги.
— Ти зовсім не худий.
— Я був доволі моцний минулої осені.
— Он як!
Після вечері вони пішли в кіно, Еморі із захопленням прислухався до дотепних коментарів хлопця, який сидів попереду, а також до диких вигуків, що лунали в залі.
— Йуху!
— «Мій любий — ти такий міцний і сильний, — але такий ніжний...»
— У клінч[4]!
— У клінч давай, у клінч!
— Цілуй, цілуй її швидше!
— А-а-а-а!
Якась компанія почала горлати «Біля моря», і всі із запалом їх підтримали. І враз усе перетворилось на суцільну какофонію під тупіт ніг, а далі на безкінечний недоладний спів:
Виходячи із кінотеатру в тисняві натовпу, вони кидали і ловили на собі допитливі погляди. Еморі вирішив, що треба поводитися так, як поводили себе старшокурсники у передньому ряду: закинувши руки на спинки крісел, уїдливо і гостро, але водночас із домішкою поблажливості, коментувати фільм.
— Хто хоче сандей чи джигер? — запитався Керрі.
— А чом би й ні?
Вони всмак повечеряли і неквапно поплентались додому.
— Чудовий вечір!
— Класний.