Страница 106 из 131
— Ах, так, — він трохи поміркував. — З тобою не зможу. Можливо, потім зайду. У нас закритий попередній перегляд в Ґлендейлі.
Як усе це не схоже на те, що собі заплануєш-намудруєш. Коли він сів, сіла й я, поклавши голову серед телефонів, наче це ще один настільний апарат, й поглянула на нього, і його темні очі відповіли мені поглядом настільки люб’язним і настільки ж ніяким. Чоловіки частенько не відчувають, коли дівчина ладна сама упасти їм в руки. Та єдине, на що я спромоглася, це викликати в нього запитання:
— Силіє, чому ти не виходиш заміж?
Мабуть, знову заведе розмову про Робі, почне сватати.
— А що мені зробити, щоб привабити гарного чоловіка? — запитала я його.
— Скажи йому, що закохана в нього.
— І увиватися навколо нього?
— Аякже, — посміхнувся він.
— Ой, не знаю. Силою не бути милою.
— Я б сам тебе взяв, — сказав він раптом. — Я ж до дідька самотній. Та занадто старий і стомлений, аби братися за щось таке.
Я обійшла стіл і наблизилась до нього впритул.
— Не братися, а побратися. Зі мною.
Від подиву він підвів очі, вперше розуміючи, що я більш ніж серйозна.
— Е-е-е, ні, — видушив він. І на якусь мить він викликав у мене навіть жалість. — Я колись вже побрався з кіно. І часу на інше в мене майже не залишилось. — Він швидко виправився. — Точніше, зовсім нема. Це все одно, що взяти шлюб з лікарем.
— Невже ти не зміг би покохати мене?
— Це не так, — сказав він просто-таки слова з моїх марень; хоча слова були ті ж самі, та зміст був зовсім іншим. — Я ніколи не думав про тебе, Силіє, з цього боку. Я ж знаю тебе змалечку. Та хтось мені говорив, що ти збираєшся побратися з Вайлі Вайтом.
— А тобі... тобі не однаково?
— Аж ніяк. Я про це збирався поговорити з тобою. Зачекай, хай він за пару років протверезішає.
— Ні, про щось таке я й не думала.
Розмова відійшла кудись убік, і тут, просто-таки як у моїх вигадках, хтось увійшов — от тільки я була певна, що то Стар натиснув на потайну кнопку.
Цей момент, коли я відчула за своєю спиною міс Дулан з блокнотом, я завжди вважатиму за кінець дитинства, межу того часу, коли обожнюєш уявні образи і вирізаєш із журналів фотографії кумира. Я заглядалася не на Стара, а на його уявний образ, який знову й знову ліпила: ці очі, які блиснули на тебе поглядом з проникливим розумінням, і тієї ж миті, занадто скоро, метнули погляд під високе чоло, заглибившись у рій ідей та сюжетів; це лице, що старішало зсередини, так що на ньому не випадкові зморшки від життєвих турбот та прикростей, а блідість самозречення, неначе від тихої боротьби за поставлені цілі... чи наслідок тривалої хвороби. Як на мене, воно було красивіше за всі здорові та засмаглі обличчя на пляжах від Коронадо[170] до «Дель Монте»[171]. Він був моїм ідеальним образом, і це так само достеменно, як і те, що його фотографія була наклеєна на внутрішньому боці моєї старої шафки в школі. Ось це я й розповіла Вайлі Вайту, а коли дівчина розповідає своєму найліпшому приятелю, закоханому в неї, про іншого — то, мабуть, це і є любов.