Страница 80 из 151
— Жартують? Ми не жартуємо. Це офіцер, приписаний до штабу генерала Ерлі. Цілу годину горлає тут. Медики з санітарами розійшлися хто куди, а ніхто з особового складу не вміє рвати зуби.
На веранду вийшов штабний офіцер і наставив нервове вухо на торохтіння далеких рушничних пострілів. Тоді скосив очі на бричку.
— Лейтенанте, ми знайшли зубного лікаря, — озвався Тіб. — Провидіння послало його просто в наше розташування, і якщо Наполеон досі…
— Сили небесні! — вигукнув офіцер. — Приведіть його. Ми не знали, чи відвезти хворого кудись, чи залишити тут.
Несподівано Джозі вперше в житті спостерігала справдешню інсценізацію Конфедерації, поставлену для неї на оповитій виноградом веранді. Почалося з раптового виходу сивого чоловіка у вишуканому сірому рединготі, а тоді двох молодших, що на ходу впихали папери в полотняну торбу. Відтак посунув цілий набрід офіцерів — один на милиці; другий роздягнений до спідньої сорочки, із золотою генеральською зіркою, пришпиленою до бандажу на плечі; третій сміється так, наче щойно сказав якийсь жарт сам собі. Загалом же атмосфера була зовсім не бадьора, і дівчина бачила розчарування, віддзеркалене в їхніх втомлених очах.
Уся їх дюжина один за одним робила ті самі рухи. Зауваживши Джозі, офіцер обертався до неї, здіймав правицю до капелюха, доторкався його й злегка вклонявся.
На те Джозі церемонно вклонялася, стараючись прибрати хоч якогось виразу на обличчі — гордовитого, презирливого чи докірливого, але таке не вдавалося, тож вона просто відповідала на їхню люб’язність.
…Враз штабні офіцери злетіли на сідла. Вийшовши з фермерської оселі, ад’ютант зупинився при стремені генерала Ерлі.
— Непогано, — озвався генерал.
Якусь мить він споглядав місто, що не зумів завоювати, примхливе болото, яке заснував інший вірджинець[161].
— Жодної зміни наказів, — сказав Ерлі. — Передайте майорові Мосбі, що я хочу, аби щогодини до Чарлзтауна курсували зв’язківці. Одна батарея кінної артилерії має зчинити великий гармидер, а інженерам тим часом належить підірвати міст через Монтгомері-Крик… Ви це зрозуміли, майоре Чарлзворте.
— Так, сер.
— Мабуть, це все. — Генерал відвернувся. — Ага, ще одне. — Проти сонця він примружився на бричку. — Я так розумію, що ви лікар. У нас тут князь Наполеон… як спостерігач. Вирвіть йому зуба, зробіть усе, що треба. Ці два солдати залишаться з вами. Допоможіть хворому, й коли закінчите лікування, вони відпустять вас і без зобов’язання не брати участі у воєнних діях.
І тут усе заглушив тупіт копит. Дорогою скакали вершники. Біля веранди залишався невеликий загін, тоді як останні частини Армії Північної Вірджинії, повертаючись із вилазки, швидко зникали в далині.
— Маємо зубного лікаря для князя Наполеона, — сказав Тіб французькому ад’ютантові.
— Чудово! — вигукнув той, провадячи до вітальні. — Він страшенно потерпає.
— Цей лікар — янкі, — вів далі Тіб. — Одному з нас доведеться тут наглядати, поки він оперуватиме.
У куті кімнати огрядний хворий, груба мініатюра свого дядька — збурювача світу, відірвав долоню від рота й, стогнучи, випростався в кріслі.
— Оперуватиме! — крикнув він. — Mon Dieu![162] Він буде оперувати?
— Це лікар, — сказав Тіб. — Він зветься…
— Пілґрім, — холодно відрекомендувався медик. — Моя сестра… де вона?
— Я поміщу її в салоні, докторе. Воше, залишишся тут.
— Мені знадобиться гаряча вода, — сказав доктор Пілґрім, — і моя валізочка з інструментами. Вона в бричці.
Князь Наполеон знову застогнав.
— Що ви робити? Різати голову від шиї? Як ви знаєте, що робити, перш ніж дивитися? Ah, cette vie barbare![163]
Тіб лагідно заспокоював його.
— Цей лікар спеціалізується на зубах, князю Наполеоне. Він не нашкодить.
— Я навчений хірург, — сухо мовив доктор Пілґрім. — А тепер, сер, зніміть, будь ласка, цього капелюха.
Князь зняв біле кордовське сомбреро, що вивершувало різномастий набір із сірого фрака, французьких бриджів і драгунських черевиків.
— Чи можемо ми довіряти цьому медикові, якщо він янкі? Як я можу знати, що він не зарізати мене? Чи знає він, що я є громадянин Франції?
— Князю, на випадок, якщо він зробить вам не те, що треба, маємо кілька яблунь і багато шнурків.
Тіб пішов покликати слугу, а тоді заглянув у салон, де на краю софи, напханої кінським волосом, сиділа налякана міс Джозі.
— Що ви зробите з моїм братом?
З жалем дивлячись на обличчя юної, вродливої й згорьованої дівчини, Тіб відповів:
— Ми не маємо наміру скривдити його. Мене більше непокоїть те, що він вдіє з князем.
З бібліотеки долинуло страдницьке виття.
— Чуєте? — спитав Тіб. — Якщо тут хтось і чинить кривду, то це ваш брат.
— Хочете посадити нас у в’язницю Ліббі[164]?
— Та не хвилюйтеся, юна леді. Цього разу ми нікого не ув’язнимо. Вас тут затримають, поки ваш брат не впорається з князем. А тоді, як тільки відійдуть наші кавалерійські пікети, ви удвох зможете подорожувати далі.
Джозі заспокоїлася.
— Я гадала, що всі бої ведуться у Вірджинії.
— Так воно і є. Саме туди ми наступаємо… Вже втретє я поїхав із військом на північ, углиб Мериленду, і втретє відступаю.
— Чому мій брат спитав вас, чи ви не горила?
Джозі вперше подивилася на нього з людською зацікавленістю.
— Мабуть, тому, що від учора я не голився, — засміявся Тіб. — У всякому разі він мав на увазі не горилу, а ґерилу — партизана. Своїх вояків, відряджених із частини, янкі називають розвідниками, а нас, так само відряджених, прозивають шпигунами й вішають.
— Будь-який солдат не в уніформі — це шпигун, — зауважила Джозі.
— Це я не в уніформі? Подивіться на мою пряжку. Можна було б вважати, що половина кавалеристів Стюарта не в одностроях, якби їх одягти в те, в чому вони почали воювати. Скажу вам, міс Пілґрім, я був чепурний солдат, коли поїхав із Лінчберга чотири роки тому.
Тіб описав, як молоді добровольці-південці вбралися того дня. Джозі слухала й думала, що вони подібні до тих перших молодих добровольців-північан, які сідали на поїзд у Чиллікоте.
— …з узятою із материної скрині широкою червоною стрічкою, щоб була замість пояса. Перед нашим загоном одна з дівчат прочитала вірша, якого я написав.
— О, прочитайте цього вірша! — вигукнула Джозі. — Мені було б дуже приємно його почути.
Тіб задумався.