Страница 8 из 151
I
Ім’я, що фігурує вище, не моє — його носій дозволив мені підписати ним це оповідання. Не відкрию свого справжнього імені. Я видавець. Приймаю до друку довгі романи про молодече кохання, що їх пишуть старі діви з Південної Дакоти; детективні оповідання про заможних завсідників клубів і [7] із «широко розплющеними чорними очима»; есеї про загрозу того і сього, про барву місяця на Таїті, що їх пишуть університетські професори та інші нероби.
Не беру романів від авторів, яким менш ніж п’ятнадцать років. Усі колумністи й комуністи (ніколи не зможу розрізняти ці слова) ображають мене, кажучи, що я ласий на гроші. Так, я їх хочу, ще й як хочу. Їх потребує моя жінка. Їх весь час витрачають мої діти. Якби хтось запропонував мені всі гроші Нью-Йорка, я б не відмовився. Замість відкрити за рік [8]а Батлера, Теодора Драйзера та Джеймса Бранча Кабелла, я волів би видати книжку, на яку надійшло б п’ятсот тисяч попередніх замовлень. Ви теж зробили б такий вибір, якби були видавцями.
Півроку тому я уклав договір про книжку — без сумніву, вартісну річ. Написав її Гарден — парапсихолог, доктор Гарден[9]. Його перша книжка — я опублікував її ще в 1913-му — цупко, наче піщаний краб на Лонг-Айленді, вчепилася за вершину успіху, а парапсихологія ж у той час була далеко не в такій моді, як нині. Ми рекламували нинішню новинку як документальне свідчення з потужністю п’ятдесят не те що кінських — серцевих сил. Небіж автора, Косґроув Гарден, загинув на війні, й доктор Гарден стримано та шанобливо описав своє спіритичне спілкування з ним за допомогою різних медіумів.
Гарден — це не якийсь собі інтелектуал-вискочка, а відомий психолог, доктор філософії Віденського університету, доктор права Оксфордського університету, ще й колишній запрошений професор в Університеті Огайо. Ця книжка не відзначається сухістю чи наївністю. Його підхід ґрунтувався на фундаментальній розважливості. Наприклад, у книжці згадано, що якось до автора прийшов молодик на прізвище Вілкінз і заявив, що небіжчик винен йому три долари вісімдесят центів. А тоді попросив доктора Гардена з’ясувати, що думає робити покійник із цим боргом. Але доктор Гарден навідріз відмовив. Вважав, що такі розпитування померлих — це щось схоже на молитви до святих, щоб ті допомогли відшукати загублену парасольку.
Три місяці ми готувалися до публікації. Набрали різними шрифтами три версії першої сторінки, заплатили захмарний гонорар п’яти художникам, замовивши в кожного два малюнки для суперобкладинки, аби потім із усього цього вибрати найкращий варіант. Текст вичитали не менш як сім кваліфікованих коректорів, щоб ні одній комі не затремтів хвостик, щоб ні одну літеру не змазало вічко, щоб не різало вибагливих очей Великій американській публіці.
Вже за чотири тижні до призначеної дати опублікування величезні стоси книжок розійшлися на всю тисячу румбів літературного компаса. До самого тільки Чикаго ми надіслали двадцять сім тисяч примірників. До Галвестона (штат Техас) — сім тисяч. Позітхавши, по сотні книжок закинули в Бісбі (штат Аризона), Ред-Вінг (штат Міннесота) й Атланту (штат Джорджія). Впоравшись із великими містами, ми навмання порозкидали дрібні партії по двадцять, тридцять чи сорок штук по всьому континенті — немовби митець, що завершує свою картину з піску, пускаючи тонкий піщаний струмінчик зі жмені.
Наклад першого видання книжки досяг трьохсот тисяч примірників.
Тим часом рекламний відділ був зайнятий шість днів на тиждень — від дев’ятої ранку до п’ятої вечора, виділяючи курсивом, підкреслюючи рядки, змінюючи малі букви на великі й ще більші; готуючи лозунги, заголовки, замітки й інтерв’ю для газет; добираючи світлини, на яких доктор Гарден думав, розмірковував і мислив; добираючи фотографії, на яких він був із тенісною ракеткою, ключкою для гольфу й зі своєю зовицею на океанському узбережжі. Цілими дюжинами йшли з-під пера літературні замітки. Нагромаджувалися штабелі подарункових примірників, призначені для критиків із тисячі газет і щотижневиків.
Датою публікування призначено 15 квітня[10]. Чотирнадцятого числа напружена тиша заповнила всі кабінети нагорі, а внизу, у відділі роздрібного продажу, службовці нервово поглядали на порожні місця, де стоятимуть штабелі книжок, і на порожні вітрини, над якими весь вечір доведеться працювати трьом умілим оформлювачам — укладати книжки кубами, пірамідами, конусами, колами, серцями, зірками та паралелограмами.
Вранці 15 квітня, о восьмій п’ятдесят п’ять, старша стенографістка міс Джордан від хвилювання зомліла й упала в обійми мого молодшого компаньйона. Точно о дев’ятій старий джентльмен із пишними бакенбардами а-ля Дандрері[11] придбав перший примірник «Аристократії світу духів». Велика книга побачила світ.
Три тижні по тому я вирішив поїхати до Джолієта, що в Огайо, щоб побачитися з доктором Гарденом. Десь так, як Магомет (а може, Мойсей?)[12] з горою. Доктор Гарден був скромний і сором’язливий; конче треба було підбадьорити, поздоровити його й запобігти можливим пропозиціям видавців-конкурентів. Я мав намір влаштувати все так, щоб забезпечити для себе його наступну книжку, тож узяв із собою кілька гладко написаних контрактів, один із яких на п’ять найближчих років мав би зняти з Гарденових плечей тягар усіх неприємних ділових проблем.
Мій поїзд виїхав із Нью-Йорка о четвертій. Маю звичку брати у відрядження кілька примірників своєї найважливішої книжки й у дорозі давати їх почитати найбільш інтелектуальним на вигляд попутникам — з надією, що таке видання приверне увагу якоїсь нової групи читачів. Ми ще не доїхали до Трентона, а леді з лорнетом із сусіднього купе вже підозріливо гортала сторінки першого примірника, юнак на верхній полиці мого купе заглибився в читання другого, а рудувата дівчина з дивовижно лагідними очима грала в хрестики-нулики, поклавши аркушик паперу на задню обкладинку третього.
Сам я придрімав. Нью-джерсійський краєвид непомітно змінився пенсильванським. Ми проїжджали повз безліч корів, силечу лісів та ланів і — кожних двадцять хвилин — одного й того самого фермера, що сидів у фургоні поряд сільської залізничної станції, жуючи тютюн і задумливо спозираючи на вікна пульманівських вагонів.