Страница 56 из 151
VI
Роджер вийшов на веранду менш ніж за п’ять хвилин після того, як відійшла Атланта. Ізабелла сиділа на місці.
— Добрий вечір, — привітався він. — Проводжаєте в дорогу Деланню?
— Щось таке.
«Чому вона нічого не сказала? — дивувався він. — Чому ось так сиділа? Чи був у її сумочці пістолет?»
У вестибюлі було чути метушню, й невдовзі на веранді з’явився Карлі Деланню з багажем.
— До побачення, Деланню, — сказав Роджер, не простягши руки.
— До побачення, Кларку.
Карлі навряд чи зауважив Ізабеллу. Біля дверей зупинилася машина, і він рушив до неї. Сподівався зустріти механіка.
— Як там колесо?..
І обірвав сам себе.
— Вибачте, я гадав, що це хтось інший приїхав.
— Це Деланню! — раптом крикнула Ізабелла.
На мить постало замішання. Тоді прибулець зійшов угору сходами, засунув аркуш паперу в кишеню Карлі й обізвався:
— Це документ для містера Деланню. Не трудіться його читати. Можу сказати, що це таке. Це capias ad respondum[105]. Тобто я повинен забрати вас на Північ зі мною в невеликій справі про відповідальність директора.
Карлі зразу ж примирився.
— Отже, ви мене впіймали, — сказав він. — Ще чотири години[106] — і ви б не мали права подати цей документ.
— Так, сер. Термін закінчується сьогодні опівночі. Строк давності…
— Як ви мене знайшли? Як взагалі дізналися, що я в Північній Кароліні?
І тут Карлі змовк. Тепер уже добре знав, як знайшов його судовий виконавець. Роджер теж здогадався. Ізабелла стиха скрикнула й затулила очі долонями.
Карлі кинув на неї байдужий погляд, у якому не було навіть зневаги.
— Я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, — сказав він посильному. — Чи не зайти б нам до мого номера?
— Гаразд, але я попереджаю, що мене не підкупиш.
— Тільки для того, щоб дещо залагодити перед від’їздом.
Вони пішли. Ізабелла тихо плакала.
— Навіщо ви це зробили? — м’яко спитав Роджер. — Це його зруйнує, правда?
— Так. Я так гадаю.
— Чому вам захотілося так вчинити?
— Бо він так погано поводився зі мною, що я його зненавиділа.
— Чи не відчуваєте вини за собою?
— Не знаю.
Він трохи поміркував.
— Цілком певно, що ви його кохали, якщо так ненавидите.
— Кохала.
Джорджеві було дуже шкода її.
— Ви б не хотіли зайти на якийсь час до номера Атланти й полежати?
— Дякую, я волію полежати на пляжі.
Провівши Ізабеллу поглядом, він і далі сидів на місці. Вона обернулася й гукнула:
— Краще подбайте про вашу дівчину! Вона не в готелі!