Страница 51 из 151
III
— Між мною й Роджером покінчено, — сказала вона собі наступного ранку. — Я ніколи його не кохала, він був лише моїм найкращим приятелем.
Однак Атланту засмутило, коли наступного вечора Роджер не звелів їй лягти спати вчасно. На робочому місці й за столом теж було не дуже весело.
Два дні поспіль дощило, тож Атланта й Карлі Деланню їздили машиною в горах і зупинялися в хижах на відлюдді, щоб міняти сигарети на розмови з горянами й пити залізну воду з присмаком п’ятдесятилітньої давнини. Все складалося добре, коли вона була з Карлі. Життя видавалося то веселим, то сумним, і це залежало тільки від цього чоловіка. Воно несло Роджера, а Карлі керував життям зі своєю вишуканістю й гумором.
Тривала пора цвітіння садових квітів. Увесь дощовий день Атланта й Карлі споряджали автомобільну платформу, щоб цього вечора представити озеро Лур на фестивалі рододендронів в Ашвіллі[96]. Вони вирішили зобразити вітрильник та освітлене місяцем море з блакитних гортензій. Усе пообіддя швачки працювали над старомодними купальними костюмами, і ось Атланта перетворилася в дорідну красуню-купальницю 1890 року. Деланню зателефонував медсестрі Ізабеллі Панцер, і та згодилася вирядитися русалкою. Роджер керував вантажівкою, й Атланта наполягла на тому, щоб сидіти поруч нього. На такий жест її надихнуло сумнівне переконання, властиве закоханим жінкам. Вони вважають, що своєю присутністю підбадьорюють і втішають залицяльників-невдах.
Дощ ущух, настав ясний вечір. В Ашвіллі їхня вантажівка зайняла місце в низці, що саме формувалася для другої процесії. Після обіду пройшла перша, й вулиці покривав розсип пурпурово-рожевих рододендронів та хмарних білих азалій. Нинішній карнавал мав би бути буйним та зухвалим, та незабаром виявилося, що на цій майже незайманій цілині курорту важкувато вкорінювати античні сатурналії[97]. Веселилися учасники параду, але не тихі горяни. Ті товпилися на тротуарах і спостерігали уквітчані автомобілі, що рухались у звичний, як на процесію, спосіб — сіпано й непередбачувано, з великими порожніми проміжками, густими заторами та мертвими зупинками.
Лурська вантажівка вихитувалася, їдучи святково прикрашеними вулицями, позаду галери з невиразними Неронами та сиренами — неодмінними учасниками всіх таких парадів — і попереду цілого батальйону героїв, що фігурують у газетних рубриках розваг. Ці герої викликали критичні коментарі в молоді на тротуарах:
— Оце такий з тебе Енді Ґамп[98]?
— Агов, ти дуже вже товста, як на Тіллі Трудівницю[99]!
— А я досі гадав, що Мун Маллінз[100] мав би бути смішним!
Атланта весь час думала, що задля неї ось цю атмосферу якось пожвавив би Карлі, хай навіть глузуванням… але не Роджер.
— Підбадьорся! — закликала вона Роджера. — Ми маємо бути веселі.
— Хіба це веселощі? Хіба ми веселимося?
Атланта згодилася з цією реплікою, але її бісила Роджерова байдужість.
— І ти ще сподіваєшся накрутити суперовий фільм на мільйон доларів! Мусиш робити все для того, щоб було весело.
— Що ж, ти це добре робиш. Ще раз поворухнешся — буде цирк для натовпу. Коли з тебе спаде вся верхня половина купального костюма.
— Господи милостивий!
Дівчина вхопилася за спину і, намацавши голу шкіру, перевернулася через голову назад — крізь квіти на дно кузова, де було підхоже місце, щоб якось стягти докупи ненадійну одежину. Над нею й майже поруч були дві постаті — міс Панцер на хиткому троні й Карлі з вилами, що правили за тризубець. Зшиваючи розрив, Атланта прислухалася до їхньої розмови, але до вуха доходили тільки уривки. Уже сівши й нахилившись, щоб випробувати надійність шва, вона розчула слова Ізабелли Панцер.
— Ти не сказав, що кохаєш мене, але змушуєш мене так вважати.
Атланта застигла. Сиділа непорушно. Його відповідь заглушило бухання далекого оркестру.
— Невже ти не знав, чим я ризикувала? — вела далі дівчина. — Коли я ще тільки вчилася на медсестру, щоночі сиділа разом з тобою в солярії. Якби надійшов хтось із начальства, пропала б я тоді.
Знову від Деланню було чути тільки нерозбірливе бубоніння.
— Знаю, що я для тебе маленька дівчинка. Я хотіла б дізнатися тільки одне: навіщо ти мене змусив так закохатися в тебе?
Тепер він повернув голову, й Атланта виразно почула відповідь.
— Хай там як, а зі скелі Чимні-Рок таки височенько скакати.
…і знову Ізабелла.
— Мені все одно, хай навіть п’ять тисяч миль… Якщо ти не кохаєш мене, то це не життя. Ото залізу туди й побачу, з якою швидкістю зможу добратися донизу.
— Гаразд, — погодився Карлі. — Будь ласка, не залишай ніяких записок, адресованих мені.