Страница 39 из 151
I
Коли товарний поїзд зупинився, зірки зникли, та так раптово, що Крісові засліпило. Поїзд стояв на пагорбі. За якісь три милі попереду виднівся розсип вогнів, тьмяніших і жовтіших, ніж зірки. Кріс подумав, що це і є Даллас.
За минулі чотири дні він чимало дізнався про залізничні перевезення й був певен, що звідси до Далласа йтиме ще не один товарняк. Раз уже вирішено добиратися туди, то завжди можна до ранку догнати ось цього. Після вимушеної бездіяльності — якщо можна так назвати стан, коли всю ніч доводиться цупко триматися стальних прутів[68], — піша прогулянка завдовжки милю-другу видавалася розкішшю. Розкішшю з «Тисячі і одної ночі».
Глибоко дихаючи, Кріс потягнувся. Почувався добре — краще, ніж будь-коли за останні роки. Непогане життя, якщо маєш що їсти. У півтемряві він побачив кілька постатей, що обережно вибиралися з-під вагонів і, як і сам Кріс, вдихали суху техаську ніч.
І зразу ж пригадалася дівчина.
Вона була в службовому вагоні. Кріс запідозрив це сьогодні вранці у Спрингфілді[69], зауваживши обличчя, що відсахнулося від вікна. Коли локомотив зупинився на годину, Кріс виразно бачив цю дівчину — за п’ять-шість кроків від себе.
Напевно, це жінка гальмівного кондуктора. Або ж бродяжка. Але той гальмівний кондуктор — зашкарублий стариган, якому годилася б пенсія, а не вісімнадцятирічна вродливиця. А якщо це бродяжка… нехай навіть так і є, але ж вона зовсім інша, ніж ті, яких досі випадало спіткати.
Перш ніж рушити в похід до міста, Кріс заходився розігрівати консервований суп. Відійшовши на п’ятдесят ярдів від колії, розвів невелике вогнище й вилив яловичий бульйон у складану сковорідку.
Він був радий і нерадий, що взяв із собою кухонний набір. Радий, бо це таки виго`да, а нерадий, бо це таки ставило бар’єр між Крісом та деякими іншими пасажирами-зайцями. В ось цих чотирьох, які щойно приєдналися до гурту інших, не було такого набору. Вони мали биту й м’яту каструлю, порожні бляшанки, сіль та різномасту поживу — і цього цілком вистачало, щоби зготувати сяку-таку мішанку[70]. Зате вони знали діло й робили його — старші. А молодші ловили науку на льоту.
Доївши суп, Кріс почувався щасливим під чарами дедалі ширших просторів ночі.
— Мабуть, до зірок мандрую, — сказав він собі.
Поїзд клекотнув, зневірено та фальшиво пихнув і, брязнувши низкою міжвагонних муфт, посунувся вперед на кількасот ярдів.
Кріс не зрушив із місця. Як і волоцюги, що сиділи вздовж колії й воліли обійтися без їзди. Очевидно, теж розраховували догнати цей товарняк у Далласі. Коли слабко освітлений зсередини службовий вагон проминув Кріса й віддалився на п’ятдесят ярдів, паровик знову різко загальмував. (…)
(…) Дівоча постать випустила тьмяне світло з дверей вагона — повільно й непевно. І ступила туди, де жужільний насип поступається траві.
Цілком певно, дівчині захотілося побути на самоті, але не так сталося. Як тільки її зауважили ці четверо, що отаборилися неподалік Кріса, двоє з них звелися й попростували до неї. Зібравши свої речі, Кріс непомітно рушив туди ж. Хто його зна, чи це приятелі дівчини, але вони видаються лиходіями. У гіршому випадку він буде не на їхному боці.
Події розвивалися швидше, ніж можна було сподіватися. Після короткої розмови між чоловіками та дівчиною, яка очевидно не цінувала їхнього товариства, один із цих двох узяв її за руку й спробував потягти до свого табору. Недбалою ходою Кріс наблизився до них.
— Що це ви надумали? — спитав він.
Чоловіки не відповіли.
Дівчина пручалася, важкувато дихаючи. Кріс підійшов ще ближче.
— Гей, що це ви надумали?! — повторив він гучніше.
— Зробіть щось! Хай мене відпустять! Зробіть щось!..
— Заткни хавку!
Щойно Кріс опинився за кілька кроків від волоцюги, який перед тим розмовляв, той відпустив руку дівчини й прибрав зухвалу оборонну позу. Кріс був добре збудований і добре збережений чоловік тридцяти років. Зухвалець був молодий та кремезний. Його супутник обріс хоч і явно нетренованою, але таки добрячою масою сала та м’яса, тому й годі було визначити, на що він здатен у бійці.
Дівчина обернулася до Кріса. Білі полиски в її очах протинали небеса, як діамант протинає скло, пускалися струмінчиком світла — білішого за все біле на світі, сяяли над широкими гарними вустами, стисненими в гримасі страху.
— Проженіть їх! Вони й раніше бралися до мене!
Кріс стежив за двома противниками. Перезирнувшись, вони рухалися так, щоб підібратися до нього зліва й справа. Кріс позадкував до дівчини й шепнув: «Пильнуй ось цей бік!» Уловивши сенс почутого, вона стала поруч свого рятівника — пильнувала, щоб не охопили з боків. Краєм ока Кріс побачив, що два інші волоцюги покинули вогнище й підбігають. Він діяв швидко.
Коли товстіший і старший противник був на відстані менш ніж ярд, Кріс зробив випад і луснув його лівою в підборіддя. Товстун похитнувся, вилаявся, ступив був уперед, але відразу ж відступив і став витирати підборіддя довгою ганчіркою, яку видобув із бозна-якого закутка свого дрантя. Стояв уже віддалік.
І враз дівчина зойкнула:
— У нього мій гаманець!
Кріс обернувся й побачив, що молодший волоцюга, відбігши на двадцять футів, єхидно вишкірився.
— Вкрав мій гаманець! — крикнула дівчина. — Вони ще минулого вечора на нього ласилися. А мені цей гаманець дуже потрібен! У ньому немає грошей.
Роздумуючи, що ж воно в тому гаманці, щоб аж так гірко за ним шкодувати, Кріс, однак, знайшов інше рішення — сягнув у свій клунок і, стоячи попереду дівчини, у світлі зірок забавлявся револьвером тридцять восьмого калібру.
— Ану вийми гаманця!
Молодик завагався. Вже ось-ось крутнувся б і пустився навтікача, але його очі причарував пістолет. Так і не крутнувшись, він застиг на місці. Руки інстинктивно знялися вгору.
— Вийми!
Кріс не побоювався, що в кишені цього шмаркача є щось небезпечне. Знав, що в цих чотирьох уся зброя опинилася в поліції або в ломбарді.
— Він відкриває гаманця в кишені! — гукнула дівчина. — Я ж бачу!
— Кинь сюди гаманця!
Розкритий гаманець упав на землю. Кріс не встиг зупинити дівчину — метнулася, вхопила свою згубу й тривожно приглядалася до її вмісту.
Обізвався один із пари старших волоцюг: