Страница 141 из 151
V
О десятій ранку у вітальні з’явився закутаний у яскраве блакитне пальто містер Рейнолдс, що мав місіс Рейнолдс при боці й саме надівав замшеві рукавички. Увійшовши, обоє окинули злегка презирливим оком повсякденне ранкове вбрання, яке Полінґ вважав за потрібне одягти.
— Ми зараз від’їжджаємо, — оголосив Рейнолдс. — Викликали таксі на потяг о десятій тридцять. Сьогодні дуже сиро.
Полінґ підійшов до письмового столу й, понишпоривши в перемішаних після останньої ночі паперах, знайшов свою чекову книжку.
— І, як чоловік чоловіка, — додав Рейнолдс, шморгнувши носом, — прошу ласкаво, щоб ви зволили дати нам наш рекомендаційний лист.
Полінґ виписав чек, сягнув у кишеню плаща, вийняв аркуш паперу й, нахмурившись, оглянув його.
— Я забув його підписати, — несподівано сказав він.
Полінґ з ручкою в руці нахилився над папірцем. Тоді згорнув його, вклавши всередину чек, і передав Рейнолдсові.
Киваючи й люб’язно усміхаючись, Кейті відчинила двері.
— До побачення, — сказав Полінґ. — Бажаю вам удачі.
— До побачення! — весело гукнула Каррол.
— До побачення, сер. До побачення, мадам! — Рейнолдс зупинився, поклавши руку на відчинені двері. — Тільки одне хочу сказати. Моя єдине побажання вам обом: якщо колись опинитесь у чужій країні, хай вас ніколи не виженуть на такий холод, як сьогодні.
Ефектність слів трохи зіпсував факт, що сонце вибрало саме цю мить, щоб вийти з-за хмар. Однак Рейнолдс рвучко звів комір пальта й підштовхнув дружину, щоб вийшла на те, що він, очевидно, вважав бурхливим штормом.
— Ого, вони пішли, — сказав Полінґ, зачинивши вхідні двері й повернувшись. — Вони пішли, і ми самотні в домі.
Каррол простягла руки. Полінґ підійшов і став навколішки побіч неї.
— Ще одне, — озвалася Каррол після довгої мовчанки. — Що ти зробив із цим рекомендаційним листом? Я бачила, що ти написав щось на ньому крім свого імені.
— Я тільки змінив одне слово. — Полінґ засміявся, дедалі веселіше, аж нарешті заразний сміх передався Каррол. — Я дав їм чек на двісті доларів, але, на жаль, вони ніколи не зможуть скористатися цим рекомендаційним листом.
— Що ти змінив? — спитала вона. — Скажи мерщій!
— Там є рядок, у якому написано, що Рейнолдс був листоношею. Я змінив слово «лист» на слово «тиф»[280].
— Тиф? — здивувавшись, перепитала Каррол.
А тоді вона зрозуміла, і враз вони обоє знову засміялися — щасливо й нестримно. Сміх плив угору сходами, вливався у спальні та ванни, кружляв у їдальні, звертав до буфетної кімнати й повертався до вітальні, в якій вони сиділи. Весь дім наповнився сонячним світлом, свіжий вітерець доносив крізь вікно запахи саду; і життя, здавалося, починається заново, таж воно має спосіб це здійснити.
О дванадцятій годині дня можна було побачити, як маленький лисуватий пудель з очима гіркого п’яниці огинає ріг і наближається до будинку Полінґів. Добравшись до кухонних дверей, він, очевидно, зорієнтувався, куди потрапив, бо помітно здригнувся й поспішно відступив. Описавши навколо житла широке коло, поширене від підозри, пес підійшов до вхідних дверей і оголосив про свій прихід стриманим кахиканням.
[— Гей! — гавкнув він, — я вдома.]
Минуло трохи часу, перш ніж він домігся хоч якоїсь уваги. Пес зауважив плин життєвих справ[281] і боявся миті, коли виявиться, що будинок порожній. Але він помилявся. Не стало подружньої пари, яка жахала його, зате в оселі досі була ще одна подружня пара.