Страница 140 из 151
— А зараз ви невинно забавляєтеся, га?
— Ми були змушені до цього! — крикнула Кейті. — Ми в Америці, і нам треба жити. Отож ми вирішили, що тут тільки до такого й можна вдатися. Правду кажучи, сер, це я намовила його. Ми вперше на таке пішли.
Рейнолдсові вуста судомно сіпнулися.
— Ви маєте цю річ, а ми її захотіли, ото й усе, — сказав він.
— Ми не завдали жодної шкоди, — слізно повторила Кейті. — Вам воно було ні до чого, й ми гадали, що ви не заперечуватимете.
— Не заперечуватиму! — вигукнув Полінґ. — Не заперечуватиму проти того, що ви пробуєте пограбувати мій дім!
— О Господи! — заволала Кейті. — Якби ви нам це дали, то такого не сталося б.
— Чому це я маю дати вам свої гроші?
— Гроші? — переглянулися Рейнолдс і Кейті.
— Ми не хочемо ваших грошей, — з гідністю сказав Рейнолдс, — крім тих, що ви нам заборгували.
— То якого дідька ви тут нишпорите?
— Я шукаю свого рекомендаційного листа.
— Вашого листа…
— Того, що ви дали були мені. Я по праву вважаю його своєю власністю.
Полінґ повільно опустив пістолет.
— Хочете сказати, що саме по нього ви прийшли сюди о цій порі ночі?
— Так, сер, — відповіла Кейті.
Рейнолдс незграбно встав із підлоги.
— Я сам Джон Буль, — ні сіло ні впало сказав він.
— Що ж, ідіть і будьте Джоном Булем у своїй спальні. Я мав би здати вас обох під арешт.
— Це єдина прикрість, відколи ми сюди приїхали, — ридала Кейті. — Я певна, що містер Рейнолдс і я тут не винні. Увесь клопіт через місіс Полінґ. Вона лежить весь день і безперестанку плаче. І поводиться так, ніби щось гризе її серце…
— Що?
Полінґ так здивувався, що пістолет не влучив у кишеню й упав на підлогу.
— А як, на думку місіс Полінґ, я мала б розгладжувати складки на простирадлах, — вела далі Кейті, — якщо вона цілу ніч перекидається й товчеться на них? Дивно, що вона досі їх до дір не зносила.
— Боже мій! — крикнув Полінґ. — Та чи правду ви мені кажете?
— Правду? Навіщо мені брехати…
— Почувайтеся як вдома, — зопалу перебив її Полінґ. — Сигари на столі! Залишайтеся тут на всю ніч!
Відвернувшись, він вибіг із вітальні й метнувся нагору, перескакуючи по два східці нараз.
— Каррол! — гукнув він. — О, Каррол!
Вона чекала на сходовому майданчику й зіступила на два східці, щоб зустріти його. Вони злилися на великому квадраті свіжого срібла, що крізь відчинене вікно напливало від повного місяця.