Страница 125 из 151
Привітання Люсі та Елсі
У квітні 1939 року подружжя Фіцджеральдів поїхало у відпустку на Кубу. Для них обох це обернулося жахіттям. Скотт запив, і його довелося госпіталізувати в Нью-Йорку, а тоді Зельда мусила сама повертатися до лікарні «Гайлендз госпітал». Відтоді вони вже ніколи не побачилися. «Привітання Люсі та Елсі» постало в той час. Фіцджеральд почав писати його майже зразу, як тільки повернувся, ще недужий, до Каліфорнії з Нью-Йорка.
Фіцджеральд дав на розгляд це оповідання безпосередньо Арнольдові Ґінґрічу, редакторові журналу «Есквайр», у середині літа 1939 року. Ґінґріч, уподобавши твір, надіслав його своєму читачеві Альфреду Смартові із запискою: «Аль, яке у Вас враження від цієї сучасної версії “Батьків + синів” як оповідання для “Есквайра”?» 15 серпня Смарт дав негативну відповідь: «Лист Еванза до Джорджа дуже вже аморальний, а католицький аспект треба було б мити і прати». Наступного дня Ґінґріч написав Фіцджеральдові докладного листа, в якому виклав багато чого, що йому сподобалося в оповіданні, але не згадав ні про аморальність листа Вордмана Еванза до Джорджа, ні про «католицький аспект». Він похвалив оповідання: «Розвиток подій мені видається правильним», — але був проти одного з весіль. «Я розумію, що моє заперечення зачіпає внутрішній зміст оповідання, а не якісь другорядні речі, — вів далі Ґінґріч, майже вибачливо, та все одно просив зміни: — Чи не могло б статися щось інше, замість другого шлюбу?» Фіцджеральд нічого не змінив.
Дві додаткові сторінки альтернативної машинописної версії оповідання свідчать, що свого часу головною темою оповідання була зовсім не батьки і сини, а батьки і дочки. Чоловік, із чийого погляду розвинуто цю версію, був Чонсі Ґарнетт, філадельфійський архітектор, друг родин і Люсі, і її молодого чоловіка Ллевелена. Люсі втекла до Коннектикуту, щоб вийти заміж за нього, а коли вчинено традиційно й «правильно», все пішло не так. Ці дві сторінки збережено з пояснювальним написом Ґінґріча й повернуто в маєток Фіцджеральда після його смерті.
Щоразу, коли Джордж Лоусон Дюбаррі[244] приїжджав відвідати свого батька на Кубі[245], діялось одне й те саме. Перед кожними такими відвідинами пошта Джорджа випереджала його самого, і батько, який звався Лоусон Дюбаррі, розпечатував першого листа й, прочитавши «Шановний Джордже» (або інколи «Любий Джордже»), тільки тоді виявляв, що це адресується синові. У таких випадках він завжди заплющував очі, вкладав аркуша в конверт, а коли пізніше віддавав його синові, мав вираз провини на обличчі, пояснюючи, як це сталося.
Те, що Лоусон згодом назвав «отим листом», у спекотний липневий день надійшло до його кабінету в Панамериканській нафтопереробній компанії[246]. Чи то через піт на скельцях окулярів, чи то через неозначене звертання «Привіт, друзяко!» на початку листа, але Лоусон з розгону прочитав перші кілька сторінок, перш ніж розпізнав, що це синова кореспонденція.
А тоді він мусив дочитати до самого кінця.
Вісімнадцятилітній Джордж був другокурсник Єльського університету, що його закінчив сам Лоусон. Джорджева мати померла, тож Лоусон тяжко та нездарно виконував роль матері й батька, поки синові не вдалося вскочити в Єль — способом, яким вимучена рибина вскакує в човен. Це викликало в Лоусона надію, що все найгірше вже позаду.
Лист, проштемпельований у Парижі, надійшов від Джорджевого сусіда в гуртожитковій кімнаті — Вордмана Еванза. Прочитавши один раз, Лоусон підійшов до дверей і сказав своїй секретарці: «Оцю годину — ніяких телефонів».
Повернувшись до свого столу, він прочитав листа вдруге. Пропускаючи їдкі коментарі юнака про чужоземні краї та звичаї, батько зосередився ось на чому:
30 червня 1939 року
…Що ж, вона піддалася на човні, і я не проти сказати тобі, що мені було лячно стати в неї першим. Зрештою, боявся я тільки хвилину, подумавши, що вона може втратити голову, а ми ж то вже два дні, як виїхали з Шербурга. Та найгірше було те, що вона раптом сприйняла всю цю справу аж так усерйоз, і в Парижі я пережив жахливу сцену, поки позбувся цієї дівки. Їй сімнадцять, вона вчиться в коледжі, і якби не я, то в неї був би хтось інший… Як там пішло з Елсі? Чи ти домігся свого, а чи вона й досі торочить, що, як католичка[247], не погоджується із запобіганням вагітності?[248] Бери їх, поки молоді, — ось моя теорія. Принаймні не влипнеш у таке, що мені сталось у квітні цього року… Якщо почуєш, що нам випадає нагода відбемкати сюїту в Гаркнеській вежі[249], то надішли мені нічну телеграму. А коли напишеш листа, повідом у ньому про Любу шістнадцятилітку. Ми зможемо порівняти деякі соковиті подробиці, якщо вона доведе діло до кінця. (Я мав намір передати тобі слова лікаря, які почув від нього перед тим, як мав покинути нашу Благословенну Країну. Він сказав, що зі мною все гаразд; але після тижня, проведеного в цьому божевільному місті… та годі з тим, я більше турбуюсь про себе, ніж про Люсі.)
Лоусон Дюбаррі розпорядився про попереднє замовлення в клубі «Валедеро біч клаб»[250], де він із сином часто ловив рибу, і, постукавши паризьким конвертом по столу, спитав себе: «То що ж тепер підловив Джордж?» Він міг би присягнути, що ще не минуло години, однак секретарка, клацнувши заскочкою на дверях, запевнила з порога, що вже минуло.
— Принесіть, будь ласка, сюди машинку. Я б хотів наклацати листа.
— А ви це вмієте, містере Дюбаррі?
— Мабуть, так.
— Візьміть до уваги, — сказала вона, — якщо це адресовано вашому синові, то він завтра прилітає авіалайнером із Маямі[251]. Лист розминеться з ним.
З виразу на босовому обличчі секретарка втямила, що ляпнула зайве, й покрила помилку, запитавши про бронювання місць у клубі.
— Скасуйте замовлення, — відповів Лоусон. — Втім, ні. Дійте так, ніби…
Він прикусив язика. Почувався дуже самотньо. Не було з ким поговорити про цю справу, а вже цілком певно, що не з Джорджем. Ось зараз огиду викликали давні спогади про начальника загону бойскаутів, який застерігав перед небезпекою «потаємного гріха»[252], а ще — про хвацького приятеля, який навмисно завів сімнадцятилітнього хлопчину до «такого дому». Що ж, Лоусон належав до свого часу, був стриманий, і Джордж це знав.