Страница 123 из 151
VII
Міс Трейнор — віднедавна об’єкт співчуття Карлоса Дейвіса — прокинулася близько полудня, відчувши, що в кімнаті є люди й що вони пильно дивляться на неї. Підвівшись, вона кілька разів доторкнулася до волосся. Ці неодмінні дотики дають суто символічні результати, зате навівають жінці відчуття, що вона «в ажурі».
Група людей у кімнаті складалася з доктора Кардіффа та двох кремезних молодиків, які видавалися настороженими й рішучими. А ще — з прославленої тіні, що нерішуче топталася на задньому плані, відомої як Карлос Дейвіс.
Понуро побажавши секретарці доброго ранку, доктор Кардіфф повів далі розмову з двома молодиками.
— В окружній лікарні вам дали відповідні інструкції. Я прийшов сюди тільки на прохання містера Дейвіса. Ви знаєте, які винахідливі ці люди і які маленькі бувають шприци.
Молоді люди кивнули. Один із них відповів:
— Розуміємо, докторе. Ми шукаємо під матрацами, в каналізації, в книжках і пудреницях.
— І за їхніми вухами теж, — доповнив другий молодик. — Буває, що й там ховають.
— Будь ласка, перевірте балясини в перилах, — порадив доктор Кардіфф. — Цілком можливо, що Монсен спробував відшукати в них сховане. — Він на мить задумався. — Добре було б, якби ми мали хоч одну з цих виламаних балясин.
— Не хочу, щоб тут чинили насильство, — нервово мовив Карлос Дейвіс. — Не заглядайте йому за вуха, поки він не під вартою.
З порога прозвучав ще один голос, із дивним відтінком:
— Що це за мова про мої вуха?
Знесилений після гоління, Еммет добрався до крісла й подивився на лікаря, сподіваючись знайти пояснення на його обличчі, але не знайшов, як і на інших обличчях, поки не зустрівся очима з міс Трейнор і вона, хоч і дуже серйозна, та підморгнула. Цього разу підморгування означало засторогу.
Були й інші сигнали. Молодики обмінялися загадковими поглядами, і тоді один вийшов із кімнати, а другий присунув крісло до Еммета й усівся.
— Мене звати Петтіґру, містере Монсен.
— Привіт, — коротко відповів Еммет і звернувся до Дейвіса: — Сядьте, будь ласка. Ви ж, либонь, втомилися. Годину тому я бачив із вікна, що ви косили бур’яни за стайнею. І з яким же запалом ви працювали!
Мабуть, доктор Кардіфф зауважив піт, що несподівано виступив на лобі молодого актора, бо труснув головою таким жестом, що в усьому світі означає одне: «Не зважай на те».
Петтіґру злегка поплескав Еммета по коліні.
— Містере Монсен, я знаю, що ви захворіли. Буває, що хворі люди заживають невідповідні ліки, причому не завжди зі своєї вини. Правда, докторе? — Той згідливо кивнув. — Я представник комісара окружної поліції. Крім того, я медбрат…
І тут пролунав дверний дзвінок. Увага всіх у кімнаті була прикута до крісла, в якому сидів Еммет, тож у передпокій вийшла його секретарка.
На сходах стояла миловидна дівчина, очевидно схвильована, тримаючи пакет і непевно приглядаючись до міс Трейнор.
— Це ви тут господиня? — спитала вона.
— Я секретарка містера Монсена.
Дівчина полегшено зітхнула.
— Якщо ви теж на службі, то зрозумієте мене. Я з установи «Йоганес лаборатріз». У нас сталася плутанина через поспіх, і ось… сюди надіслали не ту кардіограму, що треба. — Якусь мить вона старалася виправдатися, аж поки це стало зайвим перед нескінченно поблажливою усмішкою. — Розумієте? Не той, що треба, запис серцебиття.
Міс Трейнор кивнула. Заклопотана подіями в будинку, вона вкрай неуважно слухала пояснення.
— Це серйозна справа, — вела далі лаборантка. — Пацієнт, до якого потрапила Монсенова кардіограма, вважав себе настільки здоровим, що вчора вирішив пограти в поло… А його кардіограма, що дісталася містерові Монсену…
Їй перехопило подих. На той час усмішка міс Трейнор розпроменілася так, що її можна було вимірювати люксметром. Секретарка взяла розмову на себе.
— То в цьому пакеті справжня кардіограма містера Монсена?
— Так.
— Гаразд, я сама про все подбаю. Можете не турбуватися. Доктор Кардіфф уже не лікує цього пацієнта.
Коли вдячна дівчина пішла собі, міс Трейнор залишилась на місці й відкрила великий конверт. Не розумілася на кардіограмах, а ось пояснювальну записку вона безцеремонно прочитала, перш ніж повернутися до вітальні.
Ситуація в цій кімнаті напружилася й пожвавилася. Другий молодик повернувся з обшуку й стояв над Емметом, зважуючи в жмені шість капсул. Еммета це не тішило. Такого виразу на його обличчі міс Трейнор ще не бачила раніше. Це було схоже на спокій, описаний у його книжці, — затишшя перед потужним мусоном.
— Це ті таблетки, які дав мені доктор Кардіфф, — повільно проказав він, обернувся до іншого полісмена й знизив голос до конфіденційного тону: — Якщо хочете знати, хто дав мені цей непотріб…
— Є певна рослина, яка росте в різних частинах світу… — звернувся Еммет до Дейвіса й змовк. Цього разу його перебив млявий голос від дверей.
— Привіт, Чарлі.
Петтіґру впізнав третього юнака, що стояв на порозі.
— Привіт, Джиме! — вигукнув він. — Що ти тут робиш?
— Прийшов сюди чергувати, — відповів Джим, трохи докірливо кивнувши на міс Трейнор. — Минулого вечора ця леді викликала мене сюди і, здається, забула про це. Я заснув на задньому сидінні машини.
Міс Трейнор звернулася до Карлоса Дейвіса.
— Він теж медбрат, — пояснила вона. — Я запросила його сюди, коли містер Монсен відпустив інших.
— Ця леді змусила мене триматися збоку, — поскаржився Джим. — Зробила так, щоб я ходив, уникаючи всіх, від кімнати до кімнати. А потім вийшла з кимсь на прогулянку! Я не заснув до сьомої ранку!
— Чи знайшов ти непотріб? — нетерпляче спитав Петтіґру.
— Який ще непотріб? Маєш на увазі той, 1932 року випуску, в якому я спав?
— Це мій автомобіль, — відрубала міс Трейнор. — І дуже хороший.
Мабуть, це Джимове зауваження спонукало її ступити кілька кроків, вручити переглянуту кардіограму докторові Кардіффу й додати кілька уривчастих слів — таких, які іноді називають добре вибраними.
За тиждень біля дверей і далі цвіли троянди — «Анжель Перне», «Черокі» та «Сесіль Брюннер» у дворі, а «Талісмани» й «Чорні хлопці»[243] випнулися на веранду різнобарвною гамою, заглядаючи у вікна крізь москітьєри. Вони начебто мали цікаві цілющі властивості, що їх зазвичай не приписують трояндам, адже Еммет так і не ковтнув останньої із зелених капсул, щоб вилікуватися від малярії.