Страница 122 из 151
VI
Ми змінюємо ракурс Кінокамери. Фільмуємо Карлоса Дейвіса, що прокидається в ексклюзивно облаштованій спальні. Пів на дев’яту ранку, він пробуджується, прикро вражений подіями вчорашнього вечора.
Карлос Дейвіс починає робити гімнастичні ранкові вправи. Входить його слуга-філіппінець.
— Лікар, що дбає про містера Монсена… він хоче поговорити з вами по телефону. Дуже важливо.
Карлос Дейвіс скидає енциклопедію з живота, Мануель вмикає паралельний телефонний апарат. Кілька вагомих фраз між господарем дому й доктором Кардіффом констатують факти поведінки Еммета Монсена попереднього вечора.
Тоді голос лікаря спадає мало не до шепоту:
— Чи спадало вам коли-небудь на думку, містере Дейвіс, що може бути додаткова, особлива причина есклюзії судин[240]… у відомому нам випадку коронарного тромбозу?
— Ви так називаєте цей випадок? А я гадав, що це звичайнісінька біла гарячка. Хай йому чорт! Коли тобі на голову жбурляють балясину…
— Йдеться про підозру, містере Дейвіс, — повільно проказав лікар. — Ми знаємо, що в будинку була тільки одна пляшка бренді, й Монсен випив менш ніж половину її.
У розмові запала коротка мовчанка.
— Дозвольте мені висловитись інакше: коли медик припиняє лікування тільки через примху пацієнта…
— Примха! — заперечив Дейвіс. — Нічогенькі в нього примхи!
— Коли в пацієнта шанси вижити тільки двадцять п’ять відсотків, то лікар, природно, хоче знати всі факти… щоб поінформувати наступного лікаря.
Карлос Дейвіс геть спантеличився, коли доктор Кардіфф повів далі:
— Що ви знаєте про Монсена, містере Дейвіс?
— Нічого. Знаю тільки те, що він типу… відомий чоловік… і все таке…
— Я маю на увазі його особисте життя. Чи не спадало вам на гадку, що є речі, які набагато легше приховати, ніж спиртне, бо вони займають менше місця?
Дейвіс вважав недоцільним сушити собі голову в таку ранню пору чимсь на зразок переобтяженого сценарію.
— Маєте на увазі стилет… і динаміт? — припустив він і додав: — Чому б вам не приїхати сюди сьогодні по обіді й не поговорити зі мною?
Трохи схвильований, Дейвіс одягнувся й, ще снідаючи, вирішив скликати своїх садівників і піти подивитися, чи забрався вже квартирант. Домовласник мав законне право на те. Уже минула дев’ята — призначений час. Але передусім він хотів уникнути скандалу, а що був не з боязких, то залишив помічників надворі й сам увійшов до будинку кухонними дверима.
У будинку було тихо. Заглянувши в кабінет секретарки, Дейвіс підійшов до вітальні — й завмер на порозі. На софі простяглася очевидно жива, але занурена в солодкий сон міс Трейнор. Кинувши на неї важким оком, він насупився й зітхнув. Хотів був розбудити її й попросити адресу, але, по-макбетівському шануючи сон, змусив себе відвернутися.
Дейвіс зійшов на другий поверх і у великій спальні застав Еммета Монсена, також у мирній дрімоті. Трохи здивувавшись, він обернувся й пішов, аж тут раптом згадав балясини, що вилітали з вікна, і став як укопаний, втупившись у перила: всі балясини були на місці. Кілька разів він окинув очима перила згори й догори, а тоді, відчувши легку нудоту, випробував свій зір на кількох інших предметах і, нарешті, відступив на кухню.
Тут до нього повернулася звична впевненість. І справді, на видноті, на полиці в шафі, стояла напівпорожня пляшка бренді. Дейвісові полегшало, коли згадався уривок розмови з доктором Кардіффом. Тепер уже відкрився сенс цих слів.
«…є речі, які набагато легше приховати, ніж спиртне, бо вони займають менше місця».
Карлос Дейвіс кинувся надвір і перед гаражем глибоко віддихався чистим каліфорнійським повітрям.
Отакої! Це ж бо наркотик! Еммет Монсен — потаємний наркоман! У Дейвіса такі засоби якось асоціювалися з фільмами Бориса Карлоффа[241]. Здається, це все пояснює. Тільки наркоман спроможний на таку диявольську винахідливість — увечері повиривати балясини, а до ранку знову їх вставити, причому в бездоганному вигляді!
І ця заснула на софі дівчина — тут Дейвіс застогнав — жила собі, мабуть, порядно, аж тут кілька днів тому цей Монсен, що в тропіках засвоїв безліч штучок, підступно спокусив її вперше пихнути димом із люльки з опіумом…
Разом із головним садівником господар маєтку повертався до свого будинку. А що був не дуже вправний у красномовстві, то зацитував лікаря.
— Є речі, які набагато легше приховати, ніж спиртне, бо вони займають менше місця, — туманно висловився він.
Садівник зрозумів, про що мова, й здивовано глянув на господаря.
— Ну й ну! Один із тих морфіністів!
— І американське жіноцтво! — загадково додав Дейвіс.
Ось тут садівник не втямив зв’язку, натомість перескочив думкою на інше:
— Містере Дейвіс, я мав би про це поговорити з вами… Може, ви вже знаєте, що он там, біля старої стайні…
Дейвіс пропускав слова повз вуха, він намірився на телефон і на розмову з доктором Кардіффом.
— …бур’яни, що там ростуть, — це коноплі. Їх треба скосити і спалити…
— Гаразд, гаразд.
— Я читав, що фебеерівці їх викошують, бо є ділки, що продають суцвіття школярам. Якось я мусив вигнати звідти кількох хлопців…
Дейвіс зупинився.
— Про що це ти говориш?
— Про марихуану, містере Дейвіс. Торговці набивають нею сигарети, а школярі дуріють[242]. А якщо газетярі дізнаються про марихуану у вашому маєтку…
В остовпілого Карлоса Дейвіса вирвався довгий сумний крик.