Страница 114 из 151
II
Коли Монсен прокинувся, надворі панувала пітьма, а в кімнаті світила тільки маленька лампочка, затінена рушником. Міс Гапґуд не було на місці; його очі призвичаїлися до факту, що в м’якому кріслі сидить інша жінка в білому — з того самого поріддя гігантів, що й доктор Кардіфф. Глянувши на свого наручного годинника, він виявив, що вже пів до одинадцятої. Тим часом прокинулася леді й повідомила Еммета, що вона його нічна медсестра — місіс Юїнґ.
— Чи були відвідувачі? — спитав він.
— Міс Голлідей. Вона сказала, що постарається зайти завтра. Я застерегла, що вас не можна турбувати.
Поки Еммет мовчки сумував, місіс Юїнґ звелася й випливла в передпокій. Було чути розмову за дверима.
— Хто там? — спитав він.
— Ваша секретарка, містере Монсен, — відповів захеканий голос.
— Що ви тут робите в таку пору?
Дві жінки — одна велетенська, а друга звичайна собі, але на тлі співрозмовниці позірно зменшена до тендітності — загородили двері. Слабка жовта лампочка в передпокої досі висвітлювала усмішку міс Трейнор — покаянну, трохи пустотливу. Секретарка видавалася певною в тому, що Еммет не буде надто суворий.
— Правду кажучи, містере Монсен, — відверто сказала місіс Юїнґ, — я не знала, що ви за чоловік, поки ви спали. А коли виявилося, що служниця кудись вийшла, я попросила цю… цю… секретарку, щоб залишалася тут, поки ви не пробудитеся.
Емметові очі не зовсім пристосувалися до тьмяного освітлення як у спальні, так і в передпокої, але він міг поклястися, що якоїсь миті міс Трейнор підморгнула йому.
— То, може, ви дозволите їй зараз піти додому, — сказав він.
— На добраніч, місіс Юїнґ, — озвалася секретарка. — Сподіваюся, що у вас буде приємна ніч, містере Монсен.
Коли стих звук її кроків на сходах, Еммет запитав:
— Якого чоловіка ви сподівалися застати в моїй особі?
— Не знаю.
— Ви не говорили з доктором Кардіффом?
— Ні. У мене були тільки нотатки медсестри про лікування, і деякі з них не вдалося прочитати, але в мене великий досвід роботи з алкоголіками та наркоманами.
Еммет уже цілком прокинувся, мав ясну голову, але сприйняв ці останні слова хіба що як натяк на кілька оповідань Бута Таркінґгтона[227] про торговця антикваріатом.
— Наркомани — вам, миряни[228], — мимохідь мовила місіс Юїнґ.
Вони глянули одне на одного. Еммет подумки відтворив її минуле й пустив хвилю співчуття до беззахисних п’яниць та жертв наркотиків, яких ця медсестра, мабуть, прищикувала, наче комарів.
Еммета брав сміх, але згадалася засторога лікаря Кардіффа про те, що не можна сміятися на повні груди, бо від цього перенапружується діафрагма. Тому довелось обмежитися зауваженням:
— Я готував опій разом із молоком та грінками[229]. Ну, а спиртне… Єдине, чого я шкодую, то це те, що не наліг на нього торік, коли ми мусили вкидати таблетки в питну воду. А якщо не можете прочитати нотатки, то зателефонуйте докторові Кардіффу.
Еммет ввічливо докинув:
— Знаєте, міс Трейнор працює в денний час. Ви б не хотіли допомагати їй друкувати?
Місіс Юїнґ рішуче змінила тему.
— Чи візьмемо ми ванну?
— Сьогодні я вже викупався у ванні. Чи піднялась у мене температура за цей день? Мабуть, міс Гапґуд записала ці зміни.
— Вам, містере Монсен, доведеться самому поставити ці запитання докторові Кардіффу.
Еммет нічого не міг вдіяти. Він зробив висновок, що сам завинив, піддавшись роздратуванню, тож тепер настала його черга змінити тему.
— Місіс Юїнґ, у мене є ліки, які я дістав у Мельбурні[230]. Зазвичай вони збивають лихоманку. Я забув сказати докторові Кардіффу, що вони виготовлені з якоїсь субтропічної трави. Ви знайдете їх у цьому медичному наборі, який Марґерілла поклала в шафу в коридорі.
— Вона вийшла на весь вечір, містере Монсен. Я дам вам інший засіб.
— Ні… Ви можете знайти цей набір… у футлярі з бурої шкіри… а ті ліки — в зелених капсулах.
— Я ніяк не можу вам дати медикаменти без дозволу лікаря.
— Знайдіть їх, зателефонуйте лікареві й прочитайте йому напис на пляшечці. Або я сам поговорю з ним.
Медсестра насунула на Еммета, вони зустрілись очима. Тоді, повагавшись, вона неспішно спустилася до передпокою, й ось від імпровізованої медичної шафки долинуло клацання. За хвилину місіс Юїнґ гукнула:
— Немає тут цих ліків! Є хінін, якась протитифозна сироватка й засоби швидкої допомоги, а зелених капсул немає.
— Принесіть усе сюди.
— Маю електричний ліхтарик, містере Монсен, і я вийняла геть усе із сумки.
Еммет намірився рушити до неї. Злазячи з ліжка, він виявив, що все тіло мокре від поту, й спересердя вхопився за клаптеву ковдру.
— Містере Монсен! Я ж вам уже сказала.
— Я певен, що ліки на місці. В одній із цих бокових шухляд.
Позаду Монсена й місіс Юїнґ щось тихо клацнуло. Ніхто з них не надав значення цьому звуку в мить, коли хворий навпомацки шукав препарат у сумці.
— Будь ласка, підсвітіть ліхтариком сюди…
Не договоривши, Еммет втямив, що сталося: від протягу стиха зачинилися двері. Більше того, в допитливому світлі ліхтарика було видно, що зсередини немає ні клямки, ні замка, відповідного замку зовні. Водночас — немовби від шоку — беззвучно розрядилася батарейка в медсестриному ліхтарику.