Страница 4 из 96
— Мені бачиться, що коли одна слабка людина приходить до іншої, вони не допомоги хочуть одна одній; це своєрідне товариство у провині, Лоїс. Коли ти народилася, мати почала нервувати, вона звикла ходити й плакатись до якоїсь місіс Косток. Господи, це раніше змушувало мене тремтіти. Вона розказувала, що це втішало її, — бідна стара мати! Ні, я не думаю, що для того, щоб допомогти комусь, хтось має проявити свої почуття. Реальна допомога приходить від сильнішої людини, яку ти поважаєш. А їхня симпатія тим більша, оскільки вона не пов’язана з особистим.
— Але ж люди хочуть людського співчуття, — заперечила Лоїс. — Вони хочуть відчути чуйність іншого.
— Лоїс, вони хочуть відчути, що інша людина теж слабка. Це те, що вони розуміють під людяністю.
— Тут, у монастирі, Лоїс, — продовжував він з посмішкою, — вони з самого початку намагаються вигнати з нас цей жаль до самого себе та гординю нашої власної волі. Вони змушують нас драїти підлогу та робити інші подібні речі. Це схоже на ідею врятувати своє життя, втративши його. Бачиш, ми начебто відчуваємо, що чим меншою є людина в людському розумінні, тим кращим слугою вона може бути для усього людства. Ми також живемо з цим до самого кінця. Коли хтось із нас помирає, його родина навіть не може отримати тіло. Його ховають тут під простим дерев’яним хрестом разом із тисячею інших.
Його тон раптово змінився, він дивився на неї і його сірі очі були сповнені яскравістю.
— Але ще в серці чоловіка є деякі речі, яких він не може позбутися. І одна з них полягає в тому, що я дуже люблю свою маленьку сестру.
У раптовому пориві вона стала на коліна біля нього в траві й, схилившись, поцілувала його в лоба.
— Ти суворий, Кіте, — сказала вона, — і я тебе люблю за це… І ти добрий.
Повернувшись у приймальну, Лоїс зустріла ще півтора десятка друзів Кіта. Там був молодий чоловік на ім’я Джарвіс, досить блідий і тендітний на вигляд, який, як вона здогадалася, повинен був бути онуком старої місіс Джарвіс, і вона подумки порівнювала цього подвижника зі зграєю його буйних дядьків.
І там був той самий Реґан зі шрамами на обличчі й пронизливими пильними очима, які стежили за нею по всій кімнаті й часто зупинялись на Кіті, з виразом, який найбільше нагадував поклоніння. Тоді вона зрозуміла, що Кіт мав на увазі, коли казав про «гарну людину, яку він хотів би мати на одному боці з собою у бою».
«У нього типаж місіонера, — промайнула в неї туманна думка, — Китай, чи щось таке».
— Я хочу, щоб сестра Кіта показала нам, як танцюють шиммі, — зажадав один молодий чоловік із широкою усмішкою.
Лоїс засміялася.
— Я боюся, що в такому разі отець-ректор відішле мене шиммувати за ворота. До того ж я не експерт.
— Я впевнений, що для душі Джиммі це не буде на краще у будь-якому разі, — промовив Кіт значуще. — Він занадто схильний роздумувати про такі речі, як всілякі шимування. Коли він став ченцем тільки-но почалась мода на, як його… матчиш, це переслідувало його весь перший рік. Ви б бачили його, коли він чистив картоплю, обнімаючи відро і роблячи ногами якісь зовсім нерелігійні рухи. Чи не так, Джіммі?
Пролунав загальний сміх, до якого Лоїс приєдналася.
«Одна бабуся, яка приходить сюди на месу, надіслала Кітові це морозиво, — прошепотів їй Джарвіс під прикриттям загального сміху, — бо вона чула, що ти приїдеш. Це дуже добре, чи не так?».
У Лоїс тремтіли сльози на очах.
Потім через пів години в каплиці усе раптом пішло не так. Минуло кілька років з того часу, як Лоїс була на Благословенні, і спочатку вона була в захваті від блискучої монстрації[1] з її плямою білого світла в центрі, від повітря, важкого від наповнення пахощами, і сонця, яке світило крізь вітраж із зображенням святого Франциска Ксав’є над її головою та відбивало теплі червоні сліди на сутані людини, яка стояла перед нею. Але при перших нотах «O Salutaris Hostia» ніби великий тягар спустився на її душу. Кіт був праворуч, а молодий Джарвіс — ліворуч, і вона тривожно поглядала на них обох.
«Що зі мною не так?» — нетерпляче подумала вона.
Вона знову подивилася. Чи то була певна холодність в обох їх профілях, яку вона раніше не помічала — блідість губ та дивний вираз у їх очах? Вона трохи здригнулася: вони були схожі на мерців.
Вона відчула, як її душа раптово відсахнулася від Кіта. Це був її брат — ця, ця зовсім неприродна людина. Вона впіймала себе на тому, що всміхнулася.
«Що зі мною не так?»
Вона провела рукою по очах і важкість зросла. Від пахощів їй ставало погано, а помилкова та нерівна нота одного з тенорів хору, дратувала вухо, мов скрипіння грифелю олівця. Вона поворушилася, підняла руку до волосся, торкнулася чола, і виявила, що воно вологе від поту.
«Тут спекотно, до чорта спекотно».
Знову вона придушила слабкий сміх, а потім в одну мить тягар її серця раптом перетворився на холодний страх... Все навкруги було хитким. Чому ніхто цього не бачив? Зі свічкою на вівтарі щось відбувалося. З неї щось виходило, набуваючи обрисів і форми над нею.
Вона спробувала боротися зі своєю нестримною панікою, умовляла себе, що це насправді гніт. Якщо гніт не прямий, свічки інколи виробляють щось подібне, але ж не настільки! З незрівнянною швидкістю в ній збиралася якась сила — величезна, всепоглинальна сила, що виходила з усякого почуття, з кожного куточку її мозку; коли вона різко піднялася, то відчула всередині себе величезну жахливу відразу.
Вона притисла руки до свого тіла, відсахнувшись від Кіта та Джарвіса.
«Щось з цією свічкою... — вона нахилилася вперед, і в наступну мить відчула, що зараз кинеться вперед до неї. — Невже ніхто не бачить? ...хоч хтось?»
«Ох!»
Несподівано вона відчула вільний простір біля себе, і щось підказало їй, що Джарвіс видихнув і раптово присів ... потім і вона стала на коліна… І, коли палаюча світлом монстрація повільно покинула в руках священика вівтар, вона відчула у вухах величний зростальний гуркіт. Звук дзвонів був схожий на удари молотом... а потім, у мить, яка здавалася вічною, крізь її серце прокотився потужний потік, і в ньому почулися ніби крик та ритмічне биття, схоже на шум морського прибою...
Вона звала, і їй здавалося, ніби вона кличе Кіта, а її губи вимовляли беззвучні слова: «Кіте! О, Боже мій! Кіте!».