Страница 28 из 96
ЕМОРІ: Писати… я почну тут, у Нью-Йорку.
РОЗАЛІНДА: У Грінвіч-Віллідж.
ЕМОРІ: Святі небеса, ні… я сказав «писати»… не «пити».
РОЗАЛІНДА: Мені подобаються ділові люди. Розумні чоловіки зазвичай такі домашні.
ЕМОРІ: Я відчуваю, ніби знаю тебе віками.
РОЗАЛІНДА: О, ти збираєшся розпочати історію про «піраміди»?
ЕМОРІ: Ні … Я думав про Францію. Я був Людовіком XIV, а ти була однією з моїх …моїх… (зовсім іншим тоном) Сподіваюсь…ми полюбимо один одного.
РОЗАЛІНДА: Я б запропонувала просто удати.
ЕМОРІ: Для нас би це легко не минулося.
РОЗАЛІНДА: Чому?
ЕМОРІ: Тому, що, як не дивно, егоїстичні люди в такий спосіб дійсно здатні на велику любов.
РОЗАЛІНДА (підставляє губи): Удай.
(Вони цілуються дуже неквапливо).
ЕМОРІ: Я не вмію казати милих речей. Але ти прекрасна.
РОЗАЛІНДА: Не це.
ЕМОРІ: Що тоді?
РОЗАЛІНДА (сумно): О, нічого… я хочу почуття, справжнього почуття… і я ніколи його не знаходжу.
ЕМОРІ: А я нічого іншого у світі не знаходжу… і ненавиджу це.
РОЗАЛІНДА: Так важко знайти чоловіка, щоб задовольнити художній смак.
(Хтось відчинив двері, і в кімнату вливається музика вальсу. Розалінда підіймається).
РОЗАЛІНДА: Слухай, вони грають «Поцілуй мене знову».
(Він дивиться на неї).
ЕМОРІ: Отже?
РОЗАЛІНДА: Отже?
ЕМОРІ (м’яко, визнаючи поразку): Я тебе люблю.
РОЗАЛІНДА: Я тебе люблю.
(Вони цілуються).
ЕМОРІ: Боже, що я наробив!
РОЗАЛІНДА: Нічого. О, нічого не говори. Просто поцілуй мене знову.
ЕМОРІ: Я не знаю, чому і як, але я люблю тебе, — з моменту, коли я тебе побачив.
РОЗАЛІНДА: Я теж… я… я… хочу належати тобі.
(Її брат заходить у кімнату, здригається, а потім гучним голосом каже: «О, вибачте», і йде).
РОЗАЛІНДА: (її губи ледь ворушаться). Не відпускай мене… мені все одно, хто дізнається.
ЕМОРІ: Скажи.
РОЗАЛІНДА: Я тебе люблю.
(Вони відходять один від одного).
РОЗАЛІНДА: О, я ще дуже молода, слава Богу… і досить гарна, дякувати Богові… і щаслива, дякувати Богові, дякувати Богові… (Вона робить паузу, а потім з дивним спалахом відвертості додає). Бідний Еморі!
(Він знову цілує її).
ЗАВІСА