Цент на двох

Їй було цікаво, як він буде виглядати, чи може вона впізнати його з тих фотографій. На знімку, який висів над бюро матері у неї вдома, він здавався дуже молодим і досить жалюгідним, із запалими щоками, з чітко окресленим ротом та погано підігнаною сутаною послушника, яка мала на меті продемонструвати, що він вже прийняв важливе рішення відносно свого життя. Звичайно, йому тоді було лише дев’ятнадцять, а зараз йому було тридцять шість — і він зовсім не виглядав таким; на останніх знімках він був набагато гладкішим, а його волосся стало трохи тонкішим, але враження від брата, яке вона завжди зберігала, було враженням саме від цієї великої фотокартки. І тому їй завжди було трохи шкода його. Яке ж це життя для людини? Сімнадцять років підготовки, а він ще навіть не був священником — і не буде їм ще цілий рік.

У Лоїс була думка, що все буде занадто офіційно, якщо вона дозволить. Але вона збиралася прикласти всі свої старання, щоб справити враження, що вона світиться від справжнього щастя, враження, яке вона могла справити навіть тоді, коли голова розколювалась, або коли у матері траплявся нервовий зрив, або коли вона сама була особливо романтичною, допитливою та сміливою. Цього брата, без сумніву, потрібно було підбадьорити, і вона збиралася його розвеселити, подобається йому це чи ні.

Підходячи до великих невибагливих вхідних дверей, вона побачила, як один чоловік раптово відокремився від групи й, підтягуючи поли своєї сутани, побіг до неї. Він посміхався, вона помітила, що він виглядав дуже кремезним і надійним. Вона зупинилася і чекала, знаючи, що її серце б’ється незвично швидко.

— Лоїс! — закричав він, і через секунду вона опинилася в його обіймах.

Вона раптом затремтіла.

— Лоїс! — закричав він знову, — як же це чудово! Я не можу сказати тобі, Лоїс, скільки я з нетерпінням чекав цього. Ох, Лоїс, яка ж ти гарна!.

У Лоїс перехопило подих.

Його голос, хоч і стриманий, був наповнений якоюсь особливою енергією, дивною, такою, що огортає, якою, як вона вважала до цього, з усієї родини володіє лише вона.

— Я теж дуже рада… Кіте.

При цьому першому вживанні його імені вона почервоніла, але радше від радості.

— Лоїс… Лоїс… Лоїс, — повторював він здивовано. — Дівчинко, зайдімо сюди на хвилину, я хочу представити тебе ректору, а потім ми підемо прогулятись. Нам потрібно обговорити тисячу різних речей.

Голос його став похмурим: «Як там мати?».

Вона на мить подивилася на нього, а потім сказала те, чого вона взагалі не збиралася казати, те саме, чого вона вирішила взагалі уникати.

— О, Кіте, вона… їй весь час стає все гірше і гірше в усіх сенсах.

Він повільно кивнув, ніби зрозумів.

— Нерви, так… розповіси мені пізніше. А зараз…

Вона була в невеликому кабінеті з великим столом, щось казала маленькому, веселому, сивому священнику, який потримав її руку на кілька секунд.

— Так ось яка вона Лоїс!

Він сказав це так, ніби чув про неї роками.

Він попросив її сісти.

Зайшли двоє інших священників, повних захоплення, потискували їй руку і зверталися до неї, як до «сестрички Кіта», і вона виявила, що зовсім не проти цього.

Вони виглядали дуже впевнено, хоча вона очікувала певної сором’язливості, принаймні стриманості. Прозвучало кілька невідомих їй жартів, які, здавалося, смішили кожного, і маленький отець-ректор називав їх тріо «тьмяними старими ченцями», і цей жарт вона оцінила, бо, звичайно, вони зовсім не були ченцями. У неї блискавично виникло враження, що вони особливо люблять Кіта — отець-ректор називав його «Кітом», а один з інших протягом усієї розмови тримав руку на його плечі. Потім вона знову потиснула руки й пообіцяла повернутися трохи пізніше за морозивом. Посміхаючись знову і знову, вона була доволі абсурдно щасливою... вона сказала собі, що це тому, що Кіт так захоплюється тим, що демонструє її усім.

Потім вони з Кітом прогулювались по доріжці, тримаючись за руку, і він розповідав їй, яка чудова людина отець-ректор.

— Лоїс, — несподівано перервався він, — перш ніж ми підемо далі, я хочу сказати тобі, наскільки твій візит є значущим для мене. Я думаю, що це… дуже мило з твого боку. Я ж розумію, як перед цим весело ти проводила час.

Лоїс зітхнула. Вона не була готова до цього. Спочатку вона планувала приїхати у спекотний Балтімор, провести ніч у подруги, а потім вже побачити свого брата. Вона відчувала себе доволі доброчесною і сподівалася, що він не буде обурений чи читати їй моралі щодо того, що вона ніколи не бувала у нього раніше. Але ж ця прогулянка з ним під деревами здавалося такою дрібницею і, на диво, щасливою дрібницею.

— Але ж, Кіте, — швидко сказала вона, — ти знаєш, я не могла чекати більше жодного дня. Я востаннє бачила тебе, коли мені було п’ять, але, звичайно, зовсім не пам’ятаю цього. І як я могла жити далі, практично не бачившись зі своїм братом?.

— Це дуже мило з твого боку, Лоїс, — повторив він.

Лоїс почервоніла — це дійсно було дуже особисте для нього.

— Я хочу, щоб ти розповіла мені все про себе, — сказав він після паузи. — Звичайно, я маю загальне уявлення про те, що ви з мамою робили в Європі ті чотирнадцять років, і тоді ми всі так переживали, Лоїс, коли у тебе була пневмонія і ти не могла приїхати разом з матір’ю. Так, це було два роки тому... а потім, ну, я бачив твоє ім’я в газетах, але це мене не задовольняло. Я тебе зовсім не знав, Лоїс.

Вона виявила, що аналізує його особистість, як вона аналізувала особистість кожного чоловіка, якого зустрічала. Їй було цікаво, чи дійсно це враження… враження близькості, пов’язане з тим, що він постійно повторює її ім’я? Він вимовляв його так, ніби любить його звучання, ніби воно має якесь притаманне йому особливе значення,

— Потім ти навчалась у школі, — продовжив він.

— Так, у Фармінгтоні. Мати хотіла відправити мене до монастиря, але я відмовилася.

Вона кинула на нього погляд, щоб побачити, чи це не обурить його.

Але він лише повільно кивнув.

— Тобі вистачило монастирів за кордоном, чи не так?.

— Так, Кіте, і монастирі там зовсім інші. Тут навіть у найкращих дуже багато дівчат простого походження.

Він знову кивнув.

— Напевне так, — погодився він, — і я гадаю, що розумію, як ти ставишся до цього. Спершу і мені було ніяково тут, Лоїс, хоча я цього ніколи не скажу нікому, крім тебе; ми з тобою досить чутливі до таких речей.

— Ти маєш на увазі тутешніх чоловіків?