Страница 85 из 87
Усі піднялися й рушили в бік коридору, що похило вів донизу — Гаррі із Саллі попереду, її маленька рукавичка сховалася в його великій хутровій. Внизу коридор закінчувався довгою кришталевою камерою, де стелі були так низько, що вони повинні були зупинитися й роздійняти руки. Вона ще не встигла усвідомити, що в кімнату входять декілька блискучих галерей, коли Гаррі занурився в одну із них і почав швидко танути в маревно-зеленавому мерехтінні.
— Гаррі! — кликнула вона.
— За мною! — почула у відповідь.
Вона озирнулася навколо пустої камери; очевидно, що інші учасники дійства вирішили піти додому, і зараз вони вже на поверхні, блукають серед снігових заметів. Після хвилинного вагання вона стрімголов кинулася за Гаррі.
— Гаррі! — кричала вона.
Вона пробігла тридцять футів — зворот. Здається, що зліва, десь далеко, долинула приглушена ледь чутна відповідь, запанікувавши, вона побігла вліво. Пройшовши ще один поворот, наткнулася на два глибоких тунелі.
— Гаррі!
Мовчання. Вона почала бігти прямо, та, охоплена раптовим крижаним жахіттям, зі швидкістю блискавки вирішила повернути назад.
Перед нею з’явився поворот — та чи той? Вона побігла вліво, зараз повинна бути та довга низька кімната, та замість неї — ще один мерехтливий коридор із пітьмою в кінці. Вона крикнула знову, та стіни глухо й безпристрасно, без жодного відгомону, відкинули від себе звук. Повернувшись назад, вона ще раз звернула за кут й потрапила в ширший коридор. Вона стояла на зеленій смузі між розділеними водами Червоного моря, мов у вологому склепі, що з’єднує пусті усипальні.
Взуття її заледеніло, тому вона не йшла, а ковзала, і, аби не впасти, Селлі Керол розкинула руки й впиралася в слизькі та липкі від волого слизу стіни.
— Гаррі!
І знову замість відповіді — глуха мовчанка. Її звук глумливо відбився рикошетом і зник у темряві непрохідного лабіринту.
Після цього несподівано зникло все світло й перед нею постала суцільна тьма. Вона моментально скрикнула й, вмираючи від страху, спіткнулася об маленький льодяний горбок. Відчула, що розбила ліве коліно, проте зараз це було дрібничкою, і навіть страх загубитися відступив перед тим жахом, котрий льодяними кігтями здавив її. Вона — одинока, на самоті з похмурою присутністю Півночі, що хмуро підкрадалася зі затертих кригою вельботів, із холодною безладністю пустель, земля яких була всіяна білими кістками подорожніх. Це був холодний подих смерті, що спускався нижче й нижче, і, як хижий птах намагався схопити її у свої крижані кігті.
З божевільною, відчайдушною рішучістю вона підстрибнула й навпомацки кинулася в пітьму. Вона повинна вибратися. Якщо її не знайдуть через кілька днів, вона замерзне до смерті й так і лежатиме, замурована в кристалі льоду, як трупи, про яких вона десь читала, а тіло її збереже свою ідеальну форму, допоки не розтопиться сам льодовик. Гаррі думає, що вона разом з іншими відправилася додому — він теж, мабуть, уже пішов; ніхто навіть не шукатиме її до завтрашнього дня. Вона жалібно торкнулася стіни. Сорок дюймів товщини, казали вони — сорок дюймів!
— Ох!
З обох боків вздовж стін підкрадалися холоднокровні духи в’язнів цієї фортеці, міста, всієї Півночі.
— Ох, прийдіть на допомогу — на допомогу! — голосила вона.
Кларк Дарроу — він би її почув, і Джо Юінг — теж, вони б не покинули її тут, приречену на вічне скитання, не дали б їй заморозити серце, тіло й душу. За що їй це — Селлі Керол? Вона була такою щасливою, маленькою дівчинкою. Вона кохалася в теплі, у літі, любила рідний Діксі. Для неї ці речі ніколи не помруть.
— Ти не плачеш, — хтось мовив гучно.
— Ти більше ніколи не заплачеш. Твої сльози — зледеніють; тут леденіють усі сльози.
Вона безсило витягнулася на кришталевій підлозі.
— Господи! — простогнала вона.
Довгим самотнім колом крутилися хвилини, і, піддавшись важкій втомі, вона відчула, як повіки її злипаються. Раптом хтось присів біля неї та взяв її обличчя в теплі й ніжні руки. Вона відповіла вдячністю.
— Марджері Лі, — заспокоєно пробурмотіла вона. — Я знала, що ти прийдеш, — і справді — це Марджері Лі, така, якою її собі уявляла Селлі Керол, — юне, білосніжне чоло, широкі, привітні очі та пишна спідниця з якоїсь м’якої тканини. Так приємно опустити голову на неї.
— Марджері Лі.
Темрява так швидко насувається — усі ці могилки давно очікують на відновлення, хоч після цього ці зміни їх зіпсують. Але треба, щоб їх бачили.
Потім секунди складалися у хвилини, пришвидшувалися та час від часу уповільнювалися; здавалося, що час стягується в пучок розмитих променів, котрі сягають сумно-золотого сонця, та, зрештою, вона почула сильний хрускіт, що розламав її віднайдений упокій.
Це — сонце, світло! Факел, багато факелів і голоси; обличчя проясніло під вогнями, міцні руки підняли її, і вона щось відчула на щоці — це волога. Хтось схопив її та розтирав обличчя снігом. Як чудно — снігом!
— Селлі Керол! Селлі Керол!
Це Небезпечний Ден Макгрю, та ще якихось два обличчя, яких вона не знала.
— Маленька! Ми шукаємо вас уже дві години. Гаррі ледь не з’їхав із глузду!
Пам’ять різко повернула все на свої місця: співи, факели, шалені вигуки й загони клубів.
Вона скорчилася в руках Петтона й зсередини вирвався глибокий протяжний крик.
— Заберіть мене звідси! Я хочу додому. Заберіть мене додому, — її голос здійнявся вереском, від котрого в Гаррі, котрий вибігав із сусіднього коридору, похолола кров у жилах. — Завтра ж! — несамовито й нестримно кричала вона. — Завтра! За-автра! За-автра!