Страница 72 из 87
III
Прощання прийшло в найгарячішу добу наступного дня. Вони відгадали правду один про одного, проте зізнатися вона вирішила першою.
— Тобі не варто далі страждати, — сумно мовила вона, — я ж знаю, ти ненавидиш страхові компанії й ніколи не будеш у цьому успішним.
— Справа не в цьому, — вперто наполягав він, — я ненавиджу страждати в самотності. Якби ж ти вийшла за мене, поїхала зі мною і дала мені шанс, я був би успішним у всьому, та зараз мене непокоїть твоя відсутність.
Перед тим, як відповісти, не роздумуючи, вона довго мовчала, — для неї вимальовувався кінець, — та вона відтягувала момент, бо знала, що кожне наступне слово буде нещаднішим за попереднє. Нарешті вона наважилася:
— Джорже, я люблю тебе всіма фібрами свого серця, і не знаю, чи коли-небудь когось так полюблю. Якби ти міг одружитися два місяці тому, я б вийшла за тебе — зараз я не можу, бо це здається надто безрозсудним.
Він несамовито звинувачував її — вона щось приховує, у неї є хтось інший!
— Ні, у мене нікого немає.
Так і було. Проте, намагаючись врятуватися від напруженої лихоманки, що чинили ці любовні ланцюги, вона віднаходила звільнення в компанії молодиків, такого як Джері Холт; їй було байдуже на них.
Джордж, проте, не хотів миритися із цим. Він схопив її в обійми й буквально поцілунками намагався випросити в неї згоду на шлюб. Коли йому не вдалося, він вдався до довгого монологу-самобичування й зупинився лише тоді, коли побачив, що його образ для неї ще більше спотворюється. Він погрожував, що поїде, хоч наміру такого не мав, і відмовився їхати, коли вона сказала, що цей вчинок буде найрозумнішим. Спочатку вона була щиро розчарованою, а потім — лише поблажливо милосердною.
— Тобі краще поїхати зараз же, — нарешті скрикнула вона, і так гучно, що місіс Кері стривожено спустилася вниз.
— Що трапилося?
— Я їду геть, місіс Кері, — розбито пояснив Джордж. Джонквіл вийшла з кімнати.
— Не сприймайте так близько до серця, Джордже, — місіс Кері безнадійно й кмітливо кліпала очима: їй було шкода хлопця, проте вона глибоко в серці тішилася, що ця маленька трагедія майже закінчується. — На твоєму місці, я б на тиждень поїхала додому, до матері, абощо. Можливо, після всього це буде раціональним рішенням.
— Будь ласка, замовкніть, — вигукнув Джордж. — Благаю, не говоріть до мене зараз!
Джонквіл знову зайшла в кімнату, свою печаль та трепет вона приховала під пудрою, рум’янами та капелюшком.
— Я викликала таксі, — безпристрасно повідомила вона. — Ми можемо покататися по місту, допоки не приїде твій потяг.
Вона вийшла на веранду. Джордж накинув своє пальто та капелюха й ще з хвилину постояв в коридорі — він був без сил, відтоді, як поїхав із Нью-Йорка, не проковтнув й жодного шматка. Підійшла місіс Кері, присунула його голову до себе й поцілувала в щоку. У цей момент він відчув свою жалюгідність і млявість, розуміючи, що в театрі прощання грав таку саму завершальну роль. Якби ж він поїхав вчора, залишивши її з почуттям тверезої гідності. Таксі від’їхало, і протягом години ця парочка, що колись мліла від кохання, каталася в таксі, обираючи малолюдні вулички. Він тримав її за руку, і спокій у променях призахідного сонця огортав його, поволі розповзаючись у мовчанці й фатальній незламності.
— Я повернуся, — сказав він.
— Я знаю, — відповіла вона, намагаючись підробити у своєму голосі нотку щирої віри. — І ми писатимемо один одному, інколи.
— Ні, — мовив він, — ми не писатимемо. Я не переживу цього. Та одного дня я повернуся.
— Я ніколи тебе не забуду, Джордже.
Вони приїхали на вокзал, і вона підійшла з ним до каси, аби взяти квиток...
— Яка зустріч — Джордж О’Келлі та Джонквіл Кері!
Перед ними опинилася пара, яку Джордж знав ще відтоді, коли працював у цьому місті. Джонквіл, здається, із полегшенням зраділа їхній появі. Протягом нескінченних п’яти хвилин вони стояли й вели бесіду; потім на вокзалі загудів потяг й із важко прихованою гримасою муки Джордж потягнув свої руки до Джонквіл. Вона невпевнено підійшла, на хвилю завагалася й спритно подала йому руку, нібито прощалася з випадковим пересічним.
— До побачення, Джордже, — казала вона. — Бажаю щасливої дороги.
— До побачення, Джордже. Повертайся знову, ми радо тебе зустрінемо.
Закляклий, майже осліплений болем, він схопив свою валізу й затуманено поплівся до потяга.
Потяг бряжчить на переїздах, набираючи швидкість крізь широкі заміські простори, а сонце сідає все нижче і нижче. Можливо, і вона на секунду гляне на захід сонця, на хвильку зупиниться, повернеться, згадає, аби зранку викинути його образ з сонної свідомості. Ця ніч назавжди окутає темрявою сонце, дерева, і квіти, і сміх — його світ юності.