Страница 70 из 87
II
Її звали Джонквіл Кері, і, коли на платформі вона енергійно линула до нього, її обличчя пашіло свіжістю та юністю, що раніше так не проявлялися. Його руки потягнулися до неї, губи відкрилися для поцілунку, та раптом вона легко його відштовхнула й, з відтінком розгубленості, озирнулася. Двоє хлопців, дещо молодші від, Джонквіл стояли позаду неї.
— Знайомся. Це — містер Креддок та містер Холт, — бадьоро оголосила вона. — Ти вже бачився з ними раніше.
Стривожений відсутністю поцілунку й непередбачуваним знайомством, він вловив якийсь прихований сенс, а, дізнавшись, що автомобіль, в якому вони розмістилися й зараз їхали до будинку Джонквіл, належить одному в тих молодиків, Джордж взагалі зневірився. Це, здавалося йому, підкреслює його жалюгідне становище. На шляху додому вона щебетала, повертаючись то до передніх, то до задніх місць, і, коли він спробував обійняти її, скориставшись пеленою сутінок, вона різко відсунулася й стиснула його долоню.
— Хіба ця вуличка веде до твого будинку? — шепотом запитав він. — Я не впізнаю її.
— Це новий бульвар. Джері якраз сьогодні придбав авто, тому хоче показати її перед тим, як підвезе нас.
Через двадцять хвилин вони вийшли біля будинку Джонквіл, і Джордж відчув, що радість зустрічі, такі знайомі вогники захоплення, котрі він помітив ще на вокзалі, тепер згасли через цю поїздку. Те, про що він мріяв, так недбало зникло, і перед тим, як бездушно попрощатися із двома молодиками, він довго розмірковував над цією втратою. Та поганий настрій одразу ж розвіявся, коли Джонквіл під цим похмурим світлом ламп перед парадними дверима так ніжно його обійняла й різними виразами, найкращим з яких був безсловесний, говорила про те, як сумувала за ним. Її тривога заспокоювала його, обіцяла його схвильованому серцю, що все буде добре.
Вони сіли на софу, по вінця наповнені присутністю один одного, поглинені шепотом і солодкавими зізнаннями. На вечерю з’явилися батьки Джонквіл й були раді його зустріти. Приблизно два роки тому, як тільки він приїхав до Теннесі, вони захоплювалися ним та його кар’єрою в інженерно-будівельній компанії. Вони збунтувалися, коли він звільнився й вирушив до Нью-Йорку, аби знайти посаду більш прибуткову, та, оплакуючи завершення непогано початого старту, вони однаково до нього звикли й були готові дати згоду на заручини. Під час вечері, батьки дівчини запитали його про успіхи в Нью-Йорка.
— Усе йде, як по маслу, — казав він жваво. — Мене підвищили й підняли платню.
Він був засмученим, коли це говорив, проте всі здавалися такими радісними.
— Мабуть, ви їм подобаєтеся, — мовила місіс Кері, — це вже без перебільшень. За інших обставин хіба б вам дозволили брати відпустку двічі на три тижні, аби відвідати нас?
— Я наказав їм, аби вони дозволили, — поспішно виправдався Джордж; — Я сказав, якщо вони не дозволять, я звільнюся.
— Але ж вам необхідно накопичувати гроші, — ввічливо огризнулася місіс Кері, — а не витрачати їх на цю дорогу подорож.
Вечеря закінчилася — він та Джонквіл залишилися самі й зараз повернулися до своїх крісел.
— Не уявляєш, наскільки я щаслива, що ти тут, поруч, — зітхнула вона. — Якби ж ти ніколи мене не покидав, коханий.
— Ти сумуєш?
— Ох, дуже, дуже сумую за тобою.
— А скажи... інші чоловіки теж тебе так часто навідують? Як ті дві пташки?
Питання її пригнітило. Темно-оксамитові очі округлилися.
— Звісно. Постійно. Я ж тобі писала про це, любий.
Це щира правда — коли він тільки приїхав до міста, біля неї крутилося тисячі прихильників, захоплюючись її незвичайною витонченістю, по-дитячому возвеличуючи її, а дехто помічав, що її чарівні очі виражають щирість та тверезий розум.
— Ти гадаєш, що я сидітиму вдома, — поспіхом запитала Джонквіл, відкинувшись на подушки, звідки здавалася такою недосяжною, — і навіки схрещу свої руки на грудях, відгороджуючись від світу?
— Що ти таке говориш? — його голос набував панічних ноток.— Ти маєш на увазі, що в мене ніколи не буде достатньо грошей, аби одружитися з тобою?
— Не пришвидшуй події, Джордже.
— Я не пришвидшую. Ти саме це й мала на увазі.
Джордж зрозумів, що стоїть на краю прірви. У нього зовсім не було наміру зіпсувати цю ніч. Він знову спохватився, аби обійняти її, проте вона неочікувано вирвалася й сказала:
— Тут спекотно. Я принесу вентилятор.
Коли вентилятор увімкнули, вони знову сіли на софу, проте Джордж переживав такі спалахи емоцій й неконтрольовані імпульси, що одразу ж кинувся тією фразою, котру бажав приховати.
— Коли ти вийдеш за мене?
— Ти думаєш, що готовий до такого кроку?
І раптом його накрила хвиля лихоманки, тож він зіскочив на ноги.
— Нумо заткнімо цей довбаний вентилятор, — закричав він, — він мене з розуму зводить. Це — неначе цокання годинника, який пришвидшує наші побачення. Я приїхав сюди, аби відчути радість й забути про Нью-Йорк і час...
Він сповз на софу так несподівано, як і зістрибнув з неї. Джонквіл вимкнула вентилятор і, поклавши його голову на свої коліна, почала гладити його по волоссю.
— Сидімо так, — ніжно мовила вона, — так тихенько, і я вкладу тебе спати. Ти дуже втомився, повністю спустошився, але твоя кохана тепер подбає про тебе.
— Але я не хочу так сидіти, — різко виструнчуючись поскаржився він. — Я більше так не хочу. Я хочу, щоб ти мене поцілувала. Лише це мене відродить. І, у будь-якому разі, я не втомлений — це ж ти зморена. А я зовсім не спустошений.
І, аби довести, що він не заморений, Джордж встав із софи, перетнув кімнату й плюхнувся в крісло-гойдалку.
— Саме тоді, коли я вирішив, що одружуся з тобою, ти пишеш мені найбільш втомливі рядки так, ніби збираєшся порвати зі мною і змушуєш мене мчатися сюди...
— Ти міг не приїжджати, якби не хотів.
— Але я хотів! — наполіг Джордж.
Йому здавалося, що його мова — холоднокровна й надто логічна і що вона навмисне звинувачує його. З кожним словом вони все більше й більше віддалялися один від одного — а йому не вдавалося себе зупинити, не вдавалося стримати той біль і тривогу в безсилому голосі.