Страница 66 из 87
— Мені подобається коротке волосся, — пришвидшено протарабанила вона, ніби відповідаючи Ворренові, — і я вирішила обрізати своє.
— Коли? — запитала Марджері.
— Коли завгодно.
— Та не зараз, — протягнула Роберта.
Отіс підстрибнув на ноги.
— Чудово! — заволав він. — Влаштуємо літню перукарську вечірку. Ти говорила про готель «Сев’є», здається?
Усі миттю повставали зі своїх місць. Серце Вероніки скажено колотилося.
— Що? — видихнула вона.
Голос Марджері, холоднокровний і повний презирства, виділився зі стаї.
— Не хвилюйтеся, вона знову втече від справи.
— Ну ж бо, Вероніко! — викрикував Отіс, дивлячись у напрямку дверей.
Дві пари очей — Воррена та Марджері — просвердлювали її, кидали їй виклик, підривали її віру в себе. Ще секунду вона провела в болісному ваганні.
— Гаразд, — сказала вона швидко, — чому б і ні?
Тими довгими, безконечними хвилинами пізнього вечора, коли їхала разом із Ворреном, а вся компанія мчала за ними в автомобілі Роберти, Вероніка відчувала себе Марією-Антуанетою, котру супроводжували у візку на страту. Вона дивувалася своїй мовчанці й невмінню зупинити цю безглузду процесію. Вона зі всіх сил стримувалася, аби не вхопитися за волосся руками, аби захистити його від несподівано ворожого світу. Та вона нічого не робила. Навіть думка про матір не лякала її. Це було верховним випробуванням на її витримку; на її право велично розгулювати серед небесних світил сучасних дівчат. Воррен похмуро мовчав, і, коли вони приїхали до готелю, він зупинився біля бруківки й кивнув Вероніці, аби та виходила першою. Уся компанія покинула автомобіль Роберти зі шаленим сміхом й направилася в перукарню, яка теж підсміювалася вулиці двома дзеркальними вікнами.
Вероніка стояла на бруківці й розглядала вивіску. Дійсно, це — справжня гільйотина, і той, ближчий до вікна перукар, із цигаркою в зубах, у білому халаті, що безталанно притулився до крісла — кат. Він, мабуть, уже чув про неї; він, мабуть, чекав на неї цілий тиждень; викуривши всі цигарки біля цього громіздкого крісла, що так часто згадувалося в людських поговорах. Цікаво, чи зав’яжуть їй очі? Ні, та вони окутають її одяг білим простирадлом навколо шиї, аби жодна крапля крові... що за маячня... жоден волосок не потрапив на її сукню.
— Ну ж бо, Вероніко, — поквапив її Воррен.
Гордо піднявши підборіддя, вона перейшла тротуар, штовхнула обертові двері, і, не кинувши жодного погляду на дикий натовп, що рядком окупував очікувальну лавку, підійшла до першого ж перукаря.
— Я хочу відрізати своє волосся.
У майстра відвисло підборіддя. Його цигарка впала на підлогу.
— Прошу?
— Обрізати волосся!
Відкинувши детальні подробиці, Вероніка залізла на високе крісло. Чоловік, що сидів навпроти неї, повернувся й кинув погляд, наповнений здивуванням й зачарованістю. Один із перукарів сіпнувся й зіпсував юному Віллі Шунеману щомісячну стрижку. В останньому кріслі містер О’Рейлі хрюкнув і мелодійно поклявся древньою кельтською, тільки-но бритва застрягла в його щоці. Два чистильники взуття викотили очі й рвонули, аби глянути на цю виставу. Ні, Вероніці не потрібен блиск її туфельок.
Ось якийсь перехожий витріщився у вікно, до нього приєдналася пара; півдюжини хлопчачих носів притулилися до скла, й уривки голосів, що долинали крізь дверцята, розносив літній вітерець.
— Дивися, яке волосся відростив хлопчисько!
— Що ти за дурницю несеш? Це леді зі щетиною, яку щойно поголили.
Та Вероніка нічого не чула й не бачила. Її відчуття їй підказували, що цей чоловік у білому халаті виймає один черепаховий кишеньковий гребінець, потім — інший; що його пальці незграбно возяться з незвичними шпильками; це волосся, її прекрасне волосся зникне, і більш ніколи розкішні пасма не відтягатимуть назад її голову, не висітимуть темно-коричневими ліанами по її спині. На секунду вона ледь не здалася, проте перед нею проплив образ Марджері, губи якої скривилися в слабкій зневажливій посмішці, ніби хотіли сказати: «Відступи, допоки не пізно! Ти вирішила зі мною погратися, та я видала твій обман. Бачиш, молитва тобі не допоможе».
Останні сили збунтувалися всередині Вероніки, вона стиснула свої руки під білим простирадлом, а очі загадково звузилися, що помітила Марджері й пізніше цим із кимось поділилася.
Через двадцять хвилин перукар повернув Вероніку обличчям до дзеркала, і вона з жахом здригнулася, побачивши розміри завданої шкоди. Її волосся, більше не кучеряве, тепер смертельно повисло плаксивими пасмами по обидва боки раптово зблідлого обличчя. Це було огиднішим, аніж смертельний гріх, вона знала, що так воно й буде. Перевагою її обличчя був невинний вираз, що споріднював її з Мадонною. Коротке волосся знищило цю схожість, і тепер вона виглядала не екстравагантною, а простою, буденною; якоюсь чудернацькою «синьою панчохою», що вдома забула окуляри.
Тільки-но вона злізла з крісла, то намагалася посміхнутися — та замість цього вийшла жалюгідна копія. Вона побачила, як дві дівчини обмінялися поглядами, як губи Марджері скривилися в ледь вираженій насмішці — і як очі Воррена несподівано похололи.
— Ну що, бачите? — її слова заповнювали зніяковілу порожнечу. — Я зробила це.
— Так, ти не відступила, — погодився Воррен.
— Вам подобається?
У відповідь із двох-трьох голосів склалося напівщире «авжеж», знову повисла напружена тиша й після того Марджері хутко та зі зміїною проворністю повернулася до Воррена.
— Ти мене підвезеш? — запитала вона. — До вечері мені просто необхідно забрати сукню з чистки. Роберта їде одразу ж додому, тому може забрати інших. Воррен розсіяно розглядав множинні віддзеркалення у вікні. Потім на секунду його очі холодно затрималися на Вероніці й після того звернулися до Марджері.
— З радістю, — поволі мовив він.