Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 34 из 87

ІІ

Енсон був найстаршим із шістьох дітей, яким одного дня довелося б розділити суму в п’ятнадцять мільйонів доларів. Він досягнув свідомого віку, здається, коли йому виповнилося сім, ще тоді, як на початку століття сміливі юні жінки вже мчали вздовж П’ятої авеню в електромобілях. Тими днями в них із братом була англійська гувернантка, вимова якої була точною й чіткою, тож ці двоє наслідували її — слова й фрази були чіткими й точними, а не бігали, стрибаючи, як наші. Мовлення їхнє не було схоже на мовлення інших англійських дітей і перейняло своєрідний акцент, присутній сучасному світському нью-йоркському суспільству.

Влітку всіх шістьох перевозили з будинку на 71 Авеню до великого маєтку на півночі Коннектикуту. Це місце не було сучасним — батько Енсона довго відкладав знайомство дітей із такою стороною життя. Він був людиною, яка дещо перевищувала свій суспільний прошарок, стан, що формував нью-йоркське суспільство, був кращим за цей вік снобізму й надмірної вульгарності Позолоченої доби. Він прагнув, аби його сини навчилися звичок зосередження, мали міцну статуру й виросли моральними, успішними чоловіками. Разом із жінкою вони прискіпливо приглядали за ними до того часу, поки двоє старших не пішли до школи, та в громіздких маєтках це доволі складно. Набагато простіше доглядати за дітьми в маленьких чи середніх будівлях, в яких пройшла моя юність — я ніколи не виходив за межі почутого голосу матері, її присутності, її схвалення чи нарікань.

Вперше відчуття своєї переваги до Енсона прийшло тоді, коли той усвідомив різницю в ставленні до себе міських жителів. Батьки хлопчиків, з якими грався Енсон, завжди запитували його про сім’ю й невтомно раділи, коли їхніх дітей запрошували в маєток Хантера. Він сприймав це як звичну річ, і дух дратівливості, що переслідував компанії, в яких він був аутсайдером, чи то через гроші, позицію, авторитет — залишався з ним протягом усього життя. Він нехтував боротьбою за авторитет, бо очікував, що він і так без зусиль дістанеться йому, а коли цього не ставалося, то замикався в родинному колі. Сім’ї йому було достатньо, на Сході гроші й досі вважалися чимось феодальним, тим, що об’єднує рід. На снобістькому Заході гроші ділили сім’ї на суспільні групи.

У вісімнадцять Енсон відправився в Нью-Гейвен — високий парубок міцної статури, із бездоганно здоровим кольором обличчя, що дістався йому в спадок від правильного способу життя в шкільні роки. Волосся в нього було світле й неслухняне, ніс — із горбинкою, і ці дві особливості відділяли його від звання «красеня», та він володів впевненою харизмою й певною безцеремонністю. І коли він проходив вулицею повз людей із вищого рангу суспільства, то останні без слів знали, що це — багатій, і що він навчається в одній із найпрестижніших шкіл. Та попри ці переваги в коледжі він не став успішним учнем — незалежність сприймалася як егоїзм, а відмова прийняти стандарти Єлю, до яких ставилися в сліпому трепеті, принижувала тих, хто намагався їм відповідати. Тож незадовго до того, як стати випускником, він почав зміщувати центр свого життя до Нью-Йорка.

Нью-Йорк для нього був домівкою — тут і нього був власний будинок із «прислугами, яких ви не знайдете більш ніде», і завдяки його гумору та точній здатності вирішувати будь-які справи, він швидко опинився в центрі: вечірки дебютанток, правильний світ чоловічих клубів, випадкові буйні веселощі з витонченими дівчатами — такого в Нью-Гейвені не існувало. Його прагнення були досить-таки традиційні — вони навіть включали бездоганну рутину весілля, та вони відрізнялися від більшості юнацьких поривань тим, що не затуманювали йому голову так званим моло­дечим ідеалізмом й небесною ілюзорністю. Без застереження Енсон приймав світ грандіозного багатства й високої екстравагантності, світ розлучень і марноти марнот, снобізму й привілегій. Життя більшості з нас завершиться компромісом, його ж — у компромісі починалося.

Я зустрів його вперше пізнього літа 1917 року, коли він щойно покинув Єль і, як усі інші, був втягнений в істерію війни. У синьо-зеленій формі воєнно-морської авіації він прибув до Пенсаколи, де готельні оркестри грали «Вибач, люба», а ми, молоді офіцери, танцювали з дівчатами. Він подобався всім, і, хоча й волочився із п’яничками й не вважався вправним пілотом, навіть інструктори відносилися до нього з повагою. Він завжди провадив довгі балачки своїм впевненим, логічним голосом — балачки, котрі завершувалися тим, що той витягував себе, а, частіше, й іншого офіцера з навислого конфлікту. Товариський, непристойний, шалено жадібний до задоволень закохався в консервативну, радше, пристойну дівчину, від чого ми отетеріли.

Її звали Паула Леджендр, темноволоса серйозна красуня родом із Каліфорнії. Її сім’я володіла зимовою резиденцією десь за межами міста, і наперекір своєї манірності вона була надзвичайно популярною. Існує ціла категорія чоловіків, егоїзм яких не в змозі витримувати жіночий гумор. Та Енсон не належав до тієї категорії, і я не міг зрозуміти його жаги до її «відвертості» — однієї з найголовніших рис її характеру, бо дещо гострий і саркастичний темперамент юнака якось не ладнав із цим.

Так чи інакше, але вони закохалися — і за її правилами. Він більше не приєднувався до нічних посиденьок у барі Де Сота, і, де б їх разом не бачили, вони завжди були втягнені в довгу, серйозну розмову, що, мабуть, тривала вже кілька тижнів. Набагато пізніше він розповів мені, що ці розмови не стосувалися чогось конкретного, а складалися з наївних і навіть безглуздих фраз, емоційний зміст яких поступово зростав не зі слів, а з величної серйозності, з якою ті вимовлялися. Це було подібно гіпнозу. Часом його переривали, даючи місце цьому слабкому гумору, який ми називаємо веселощами; та на самоті бесіди продовжувалися — суворі, стримані й інтимні, аби віднайти в кожному злиття єдності думки й чуття. Вони обурювалися, коли їх відволікали, не відповідали на комічність життя, навіть на помірний цинізм своїх сучасників. Вони були щасливими лише тоді, коли говорили, а в тій серйозності купалися, як в янтарному теплі відкритого вогнища. Ближче до кінця виникала пауза, яка їх не обурювала, — ця пауза переростала в пристрасть.