Страница 28 из 87
9.
Далеко за північ тіло Джона відчуло нервове посіпування, і він одразу ж сів на ліжку, вдивляючись у завіси сну, що окутували кімнату. Крізь квадрати голубої темряви, що були відкритими вікнами, він чув слабкий далекосяжний звук, віднесений вітрами перед тим, як усвідомити його в похмурій пам’яті з колискових снів. Та раптом незрозумілий шум опинився ближче, одразу ж біля його кімнати − клацання дверної ручки, кроки, шепіт — він достоту не міг зрозуміти; тяжке відчуття тривоги огорнуло його живіт, він болісно напружився від несподіваного звуку, по тілу пробігли мурашки. Потім одна зі завіс, здавалося, розчинилася, і хлопець побачив темний силует, що стояв за дверима, силует, що тьмяно освітлювався і ховався в нічній млі, силует, що втискався у волокна драпірування й здавався спотвореним, як відбиток на мокрому склі.
Зненацька в раптовому пориві страху чи відваги Джон натиснув на кнопку біля ліжка, і вже наступної секунди опинився в зеленій ванні, до половини наповненій холодною водою, від чого повністю прокинувся.
Він вистрибнув звідти, і, залишаючи важкі цівки води позаду себе, що стікали з вологої піжами, побіг до аквамаринових дверей, які, він знав, ведуть до коридору кольору слонової кістки на другому поверсі. Двері відкрилися безшумно.
Єдина червона лампа, яка величним розсіюванням обпікала величезне склепіння над різьбленими сходами, освітлювала простір їдкою красою. На хвильку Джон завагався, зачарований мовчазною розкішшю, що оточила його, затиснула в гігантських складках й обрисах світла, яке відтіняло маленьку тремтливу тінь на підлозі зі слонової кістки. Потім одночасно сталися дві події. Двері його вітальні різко розкрилися, і три оголених негри ввалилися в зал. Охоплений диким страхом, Джон хитнувся в бік східців, та з протилежного боку коридору від’їхали інші двері, і силует Бреддока Вашиггтона з’явився в кабіні освітленого ліфта. Він був одягнений у хутряне пальто, взутий у високі черевики для верхової їзди, над якими проливалося сяйво складок його рожевої піжами.
Троє негрів, яких Джон ніколи ще не бачив, і, які, можливо, спалахнуло в його думках, є професійними катами, застигли без жодного поруху біля Джона й в очікуванні повернулися до чоловіка в ліфті, який владно наказав:
— Сюди! Усі троє! Негайно!
За одну мить троє негрів вскочили в кабінку, видовжені промені світла розчинилися, бо двері ліфта причинилися, і Джон залишився сам. Він знесилено опустився на білосніжну сходинку.
Було зрозуміло, що сталося щось дивовижне, щось таке, що, зрештою, хоч на хвилю відклало його мізерну смерть. Що трапилося? Може, негри підняли повстання? Може, авіатори силою виламали залізні ґрати? Чи дух містечка Фіш сліпо спіткнувся об пагорби й хмуро, безрадісно споглядав на барвисті долини? Джон не знав. Він почув слабкий шум повітря після того, як піднявся, і через хвилю опустився ліфт. Можливо, що Персі спішить на допомогу батьку, і Джонові спало на думку, що зараз — найкраща можливість знайти Кісмін і спланувати швидку втечу. Він почекав, допоки шум ліфта цілковито не розчиниться в часі; нічна прохолода пробиралася тремтінням крізь його мокру піжаму, тож він повернувся до своєї кімнати й швидко одягнувся. Потім у злеті піднявся догори по сходах й повернув до коридору, встеленого російським соболем, що вів до кімнати Кісмін.
Двері до її покоїв розчинилися, і лампи освітили силует Кісмін, одягнену в ангорове кімоно. Вона стояла біля вікна, і, здавалося, прислухалася до чогось, тож коли Джон беззвучно зайшов, вона повернулася до нього.
— Ох, це ти! — прошепотіла вона, ступаючи до нього через кімнату. — Ти їх чув?
— Я чув прислугу твого батька в моїй...
— Ні, — перервала його схвильовано. — Аероплани!
— Аероплани? Мабуть, це вони мене розбудили.
— Їх тут, зрештою, багатою. Я бачила одного навпроти місяця, кілька хвилин тому. Вартовий біля скелі вистрілив із рушниці, тому батько прокинувся. Ще трішки, і ми відкриємо по них вогонь.
— Вони прилетіли не випадково?
— Так, це — італієць, котрий втік...
Одночасно з її останніми словами крізь відчинене вікно послідовно наростав різкий шум. Кісмін закричала, тремтливими руками схопила монетку з коробки на комоді й підбігла до однієї з електричних ламп. У цей момент у замку запанувала темрява — вона влаштувала коротке замикання.
— Йдемо! — крикнула вона Джону, — ми піднімемося на дах у саду й будемо дивитися звідти!
Закутавшись у пальто, вона взяла його за руку, і вони навпомацки вибралися з кімнати. До ліфта, що піднімався на вежу, залишався єдиний крок, і як тільки вона натиснула кнопку й кабінка кинулася догори, він обійняв її серед цієї темряви та поцілував. Нарешті романтика осягнула Джона Т. Енгера. Хвилиною пізніше вони забралися на зірково-перламутрову платформу. Високо над ними ковзали рої хмар, що одягали й роздягали похмурий місяць, крутилися в постійному вирі присмертні темно-крилаті тільця. Звідти та звідси в долині спалахували вогні, що намагалися їх досягнути, і потім здіймалися різкі вибухи. Кісмін із радістю плескала в долоні, проте захоплення швидко змінилося на переляк, коли аероплани, заздалегідь пускаючи сигнали, почали метати вибухівку, і вся долина перетворилася на картину глибокого ехо та блідо-мертвого вогню.
Незадовго вся сила аеропланів спрямувалася на ті місця, де розташовувалася зенітна артилерія, й одна із них одразу ж зменшилася до горстки тьмяного попелу, що розлітався крізь напівзотлілий сад і кущі троянд.
— Кісмін, — благав Джон, — ти будеш щасливою, коли дізнаєшся про те, що ця атака розпочалася саме тоді, коли мене збиралися вбити. Якби я не почув вистрілу охоронця з рушниці на вході, то зараз був би мертвий...
— Я тебе не чую! — кричала Кісмін, захоплена картиною вибухів. — Тобі слід говорити гучніше!
— Я кажу, — заволав Джон, — що нам краще піти звідси перед тим, як вони почнуть обстрілювати замок.
Раптом уся тераса, де жили раби, розірвалася на шматки, струмінь полум’я вирвався з-під колонади, і громіздкі уламки мармуру розлетілися до країв самого озера.
— Разом із рабами померло п’ятдесят тисяч доларів, — плакала Кісмін, — за довоєнними цінами. Ось як американці цінують право власності.
Джон знову докладав зусиль, аби змусити її втекти. Приціл аеропланів із кожною хвилею ставав усе точнішим, і лише дві зенітні рушниці продовжували відповідати тим самим. Було зрозуміло, що гарнізон, оточений вогнем, довше не протягне.