До зірок

Вони приїхали в кабаре «У Еміля». Лише в деяких паризьких ресторанах, де все ще зустрічаються аргентинці, які невтомно виписують ногами кренделі, що закладені в них самою природою, зберігся хоча б відблиск тієї танцювальної манії, що охопила світ напередодні Першої світової війни. Тоді танці не були доповненням до алкоголю, залицяння чи засобом звікувати ніч — вони були самодостатніми. Малорухливі біржові маклери, шістдесятирічні жінки, ветерани армії конфедератів, поважні державні мужі та вчені, жертви гіподинамії — всі вони бажали не просто танцювати, але танцювати чудово! У тверезих до того головах дозрівали найфантастичніші устремління; неймовірна потреба виставляти себе напоказ раптом стала проявлятися в родинах, що вирізнялися скромністю протягом декількох поколінь. Довгоногі нікчеми на ранок прокидалися відомими, відчинялися місця, в яких, на бажання, можна було танцювати хоч до ранку. Завдяки витонченості рухів або ж незграбній похибці будувалися і руйнувалися кар’єри, укладалися шлюби або розривалися заручини — а високий англієць і дівчина в голландському очіпку[36] оголошували наступний танець...

Біля входу в кабаре Безіл неабияк розхвилювався: сучасні танці належали до тієї категорії речей, щодо яких Джон Гренбі був особливо непримиренний.

У гардеробній він підійшов до Джорджа Дорсі:

— У нас є вільний юнак? Як гадаєш, чи не буде заперечень, якщо я танцюватиму самі вальси? Решту я танцюю так собі...

— Звичайно, жодних проблем, — він із цікавістю поглянув на Безіла. — Овва, та невже ти взагалі від усього вирішив відмовитися?

— Ні, не від усього... — знітився Безіл.

Танцювальна зала вже була переповнена. Особи різного віку та рангів напружено ковзали під нервові та бурхливі ритми модної мелодії «Переборщив з гірчицею»[37]. Три пари, що утворилися, миттєво встали з-за столу, залишивши Безіла на самоті. Споглядаючи у різні боки, він намагався переконати себе, що глибоко зневажає те, що відбувається, але досить доб­ре вихований, щоб демонструвати це. Однак навколо було на що подивитися, а тому зберігати такий настрій виявилося складно; і він, як зачарований, сидів і дивився на енергійні ніжки Жобени, аж раптом до нього за столик сів недобре зодягнений юнак років дев’ятнадцяти.

— Перепрошую, — заговорив він з перебільшеною люб’язністю, — чи не за цим столиком сидить юна міс Жобена Дорсі?

— Так, за цим.

— Мене запросили тут сісти. Прізвище моє — де Вінчі. І не запитуй — з художником ми не рідня!

— Моє прізвище Лі.

— Дуже добре, Лі. Що тобі замовити? Що ти сьогодні п’єш? — Наблизився офіціант з тацею, і де Вінчі з огидою поглянув на те, що принесли. — Чай, суцільний чай... Офіціанте, принесіть-но мені подвійний «бронкс»[38]... А для тебе, Лі? Те саме?

— Ні-ні, дякую, — швидко відповів Безіл.

— Тоді несіть один.

Де Вінчі зітхнув; у нього був стомлений вигляд пияка, який вже кілька днів не виходить із запою.

— Онде гарненький песик під столом. Даремно вони дозволяють тут курити, якщо сюди проводять собак.

— А в чому річ?

— Дим роз’їдає очі.

Його логіка викликала у Безіла деяку розгубленість.

— Тільки не кажи мені про собак, — з глибоким зітханням продовжував де Вінчі. — Я намагаюся про них не думати.

Безіл охоче змінив тему, поцікавившись, чи навчається його співрозмовник у коледжі.

— Два тижні. — Для більшої переконливості де Вінчі підняв угору два пальці. — Рівно стільки мені треба було, щоб закінчити Єль. Я був першим, кого в п’ятнадцятому році вигнали з Шеффу[39].

— Сумно, — щиро відказав Безіл. Зробивши глибокий вдих, він зобразив співчутливу посмішку. — Твої батьки, либонь, засмутилися.

Де Вінчі витріщився на нього з-під лоба, немов з-за скелець окулярів, але не встиг він відповісти, як танець скінчився й інші повернулися за столик.

— Вітаю, Скідді.

— Нарешті, Скідді!

Всі вони добре зналися. Один з першокурсників поступився йому місцем поряд із Жобеною, і між ними зав’язалася приглушена розмова.

— Це Скідді де Вінчі, — шепнув Джордж на вухо Безілу. Того літа вони з Жобеною побралися, та підозрюю, що з неї вистачило. — Траплялося, вони тікали на авто його матусі в Бар-Харбор; вели себе просто жахливо.

Несподівано Безіл зашарівся від хвилювання, ніби хтось клацнув електричним ліхтариком. Він дивився на Жобену — її нескінченно відчужене обличчя на мить просвітліло, хоча усмішка відразу стала сумною; в її очах читалася щира доброзичливість, але не було радості. Безілу захотілося дізнатися, чи бентежить Скідді де Вінчі розрив із Жобеною. Можливо, якщо він виправиться, кине пити й повернеться до Єля, вона змінить рішення.

Знову заграла музика. Безіл зніяковіло розглядав свою чашку.

— Танго, — сказав Джордж. — Танго ж можна танцювати, га? У ньому нічого поганого немає — іспанський танець.

Безіл замислився.

— Звичайно, можна, — наполягав Джордж. — Кажу тобі, це іспанський танець. Чим тебе бентежить іспанське танго?

Один з першокурсників із цікавістю дивився в їхній бік. Перехилившись через столик, Безіл запросив Жобену на танець.

Перш ніж підвестися, вона щось шепнула де Вінчі, а потім, щоб компенсувати цю невеличку нечемність, усміхнулася Безілу. Він, з легким запамороченням, повів її до зали.

Раптом вона зронила настільки обурливу репліку, що Безіл здригнувся і мало не спіткнувся, гадаючи, чи не почулося йому?

— Можу посперечатися, що твої губи поцілували вже тисячу дівчат, — мовила вона.

— Що?!

— Скажеш, ні?

— Звичайно, ні, — заявив Безіл. — Насправді я...

Вона знову байдуже опустила вії й почала підспівувати оркестру:

Танго зсередини зігріває,

Тіло в різні сторони хитає,

І більш незнаного таки немає...

Що таїли ці слова? Що поцілунки — це звичайна річ, що вони варті захоплення? А ще Джон Гренбі, якщо його згадувати, говорив: «Хто цілує вродливу дівчину, той підштовхує її в лігво диявола».

Безілу згадалося все його минуле: вечір, проведений із Мінні Бібл на веранді у Кампфів, повернення з озера Блек-Бер[40] разом з Імоджен Біссел на задньому сидінні машини, численні знайомства завдяки іграм в «пошту», дитячі поцілунки, які припадали на вухо чи ніс, оскільки об’єкт ухилявся.