До зірок

Бездоганний спосіб життя

Коли він, трохи втомлений, увійшов до їдальні, відчуваючи після душу на тілі приємну прохолоду вільного одягу, всі схопилися на ноги і почали його вітати, плескаючи в долоні, поки він пробирався на своє місце. Ті, хто сидів за столом, витягувалися вперед і усміхалися йому.

Чудова гра, Лі! Хоч ми і програли — але ти в цьому точно не винен!

Безіл і сам знав, що матч він відіграв відмінно. Аж до фінального свистка після кожного подальшого ривка він відчував неймовірний приплив енергії. Але такий успіх відразу не збагнути; в пам’яті спливали лише окремі епізоди — наприклад, коли такл[27]-велетень команди Ексетера встав на повний зріст на лінії прямо навпроти і вигукнув: «Всі на цього квотера[28]! Він — боягуз!» А Безіл вигукнув у відповідь: «Та це татко твій — боягуз!», і суддя на лінії, який чув кинуте Безілу безпідставне звинувачення, добродушно усміхнувся. Протягом тих дивовижних годин тіла супротивників втратили і масу, і силу; Безіл лежав під тією величезною купою, кидався навперейми на неї, абсолютно не відчуваючи ударів, бажаючи лише одного — якомога швидше опинитися знову на ногах, щоб відвоювати заповітні два акри галявини. До кінця першої половини матчу він вирвався вперед на шістдесят ярдів — ура, тачдаун[29]!Але пролунав свисток, і тачдаун не зарахували. Для школи Св. Ріджиса цей момент став кульмінацією всього матчу. Гравці-суперники були важчими фунтів на десять; до кінця матчу всі раптом зневірилися, і команда Ексетера здобула два тачдауни, перемігши команду школи, в якій навчалося всього сто тридцять п’ять осіб!

Коли закінчився обід і учні юрбою повалили геть з їдальні, до Безіла підійшов тренер команди Ексетера і сказав:

— Лі, я зустрічав багато квотербеків із різних шкіл, але ще ніколи я не бачив такої чудової гри!

Доктор Бекон підкликав його до себе кивком голови. Поруч із ним стояло двоє випускників школи Св. Ріджиса, які приїхали на матч із Принстона.

— Безіле, гра була досить напруженою! Ми всі пишаємося нашою командою і... особливо — тобою! — Ніби похвала видалася йому надмірною, він поквапився додати: — І всіма іншими, звісно!

Він відрекомендував Безіла випускникам. Про одного з них — Джона Гренбі — Безіл чув. Говорили, що в Принстоні його вважають «великою людиною» — серйозний, чесний і симпатичний юнак, із доброю усмішкою й великими щирими блакитними очима. Школу Св. Ріджиса він закінчив ще до Безілового вступу.

— Відмінна гра, Лі! — і Безіл у відповідь видав належний скромний смішок. — Чи не матимете сьогодні трохи часу? Мені б хотілося з вами трішки поговорити.

— Звичайно, сер! — Безіл був задоволений. — Будь-коли!

— Тож пройдемося, погуляємо, скажімо, о третій? Мій потяг відходить о п’ятій.

— Залюбки!

Немов на крилах, Безіл злетів до своєї кімнати в корпусі шестикласників. Усього рік тому він був, напевно, найменш популярним хлопцем у школі — Пиндик Лі. Тепер зрідка однолітки через забудькуватість кликали його Пиндиком, до того ж негайно вибачаються.

Якийсь хлопчак висунувся з вікна корпусу Мітчелл і, помітивши Безіла, вигукнув: «Відмінна гра!». Темношкірий садівник, підрівнюючи живопліт, усміхнувся, побачивши його, й гучно озвався: «Та ви їх майже розгромили, сер, та ще й сам!». Коли Безіл увійшов до будівлі, комендант гуртожитку містер Гікс вигукнув: «Вони повинні були зарахувати той тачдаун! Саме неподобство!». Стояв прохолодний золотистий жовтневий день, оповитий блакитним серпанком бабиного літа — за такої погоди завжди добре мріється про майбутню славу, про тріумфальні прибуття у великі міста, про романтичні зустрічі з таємничими, мов незбагненні русалії, дівчатами. Опинившись у себе в кімнаті, він занурився в сон наяву, крокуючи з кутка в куток і повторюючи про себе уривки фраз: «...ніколи не бачив такої чудової гри!», «...татко твій — боягуз!», «Ще раз влаштуєш офсайд[30], і я надеру твій жирний зад!».

Раптом він повалився на ліжко від сміху. Бо той, кому погрожували, в перерві ще й вибачався — то був Порк Корріган, від якого торік Безілу довелося тікати цілих два сходових прольоти!

О третій він зустрівся з Джоном Гренбі, і вони відправилися гуляти на пік Грюнвальда, слідуючи стежкою вздовж довгої та низької цегляної стіни; ця стіна сонячного ранку завжди нагадувала Безілу про якісь туманні та сміливі пригоди, зовсім як в книзі «Широке шосе»[31]. Певний час Джон Гренбі розповідав про Принстон, але, зрозумівши, що в серці Безіла глибоко засів Єль, і лише Єль, він здався. Через якийсь час на його вродливому обличчі з’явився розсіяний вираз, він усміхнувся — і ця усмішка, здавалося, була відбитком іншого, кращого світу.

— Лі, я дуже люблю школу Св. Ріджиса! — раптом випалив він. — Тут я провів найщасливіші роки свого життя. Я винен їй стільки, що й повік не розплачуся. — Гренбі несподівано повернувся і поглянув на Безіла. — Цікаво, а ти сам розумієш, що міг би тут здійснити?

— Що? Я?

— Чи усвідомлюєш ти, який вплив могла б мати твоя чудова гра?

— Ну, це було не настільки чудово...

— Звичайно, саме так ти й повинен говорити, — з жаром оголосив Гренбі, — але все ж таки це неправда! Проте я покликав тебе сюди зовсім не для того, щоб співати тобі дифірамби! Мені захотілося дізнатися, чи розумієш ти, яка в тебе з’явилася сила, щоб творити добро? Я хочу сказати, що тепер ти можеш впливати на всіх цих хлопців — вони всі можуть вести чисте, чесне та гідне життя!

— Я якось ніколи про це не думав, — сказав Безіл, дещо приголомшений, — я ніколи не думав про...

Гренбі енергійно поплескав його по плечу.

— Від сьогоднішнього ранку в тебе з’явилася відповідальність, від якої тобі не ухилитися! Від цього самого ранку ти відповідаєш за будь-якого учня, який ховається за фізкультурною залою із цигаркою й смердить тютюном; ти відповідаєш за їхню лайку й брудні слівця, і за те, що вони вчаться брати чуже, крадучи молоко та їжу ночами з їдальні!

Він замовк. Безіл похмуро дивився прямо перед собою.

— Отакої! — сказав він.