Страница 39 из 53
Коли на початку другої дії знову піднялася завіса, Безіл вислизнув з-за лаштунків, збіг униз східцями, потім злетів вгору вже іншими, тими, що вели до входу в залу; де і застигнув у темряві, спостерігаючи за виставою. Він беззвучно сміявся, коли сміялася публіка, і насолоджувався п’єсою так, ніби бачив її вперше.
У другій і в третій дії були дві досить схожі сцени. У кожній з них Тінь, який перебував на сцені наодинці, заставала зненацька міс Саундерс. Мейол де Бек, який репетирував усього лише десять днів, увесь час ці сцени плутав, але Безіл виявився абсолютно не готовий до того, що відбулося зараз. При появі на сцені Конні Мейол виголосив свою репліку з третьої дії, і Конні машинально відповіла своєю — і теж не з тієї дії.
Інші актори на сцені теж нервували і ніяковіли, і раптом посеред другої дії вони почали розігрувати сцену з третьої. Це сталося настільки стрімко, що Безіл лише смутно відчув, що щось трапилося. Потім він кинувся вниз одними східцями, вгору — іншими, увірвався за лаштунки і вигукнув:
— Завіса! Опустіть завісу!
Охоплені жахом хлопці схопилися за троси. За мить Безіл, у якого перехопило подих, стояв перед публікою.
— Шановні глядачі! — почав він. — У складі нашої трупи були заміни, і як наслідок наразі трапилася накладка. Перепрошуємо! З вашої ласки, ця сцена буде зіграна знову!
Під смішки й оплески він повернувся за лаштунки.
— Мейоле, увага! — схвильовано вигукнув він. — Сцену починаєш ти один. Твоя репліка: «Хочу переконатися, що коштовності на місці». Конні, ти відповідаєш: «Будь ласка, не зважайте на мене». Приготувалися! Завіса!
Огріхи негайно виправили. Міс Галлібертон, в напівнепритомному стані, прийняла у когось з рук склянку води, і після закінчення дії вся трупа знову вийшла на уклін. А за двадцять хвилин вистава закінчилася. Головний герой притиснув до грудей Лейлу ван Бейкер, зізнавшись, що він і є Тінь, «але відтепер — полонена Тінь»; завіса підіймалася знову і знову, на сцену проти її волі витягли міс Галлібертон, а проходами поміж рядів снували капельдинери з оберемками квітів. Потім запанувала невимушеність, і щасливі актори, спустившись до зали, з усіх боків приймали вітання, відчуваючи себе героями вечора. До Безіла підійшов незнайомий старигань та потиснув йому руку, сказавши: «Юначе! Я впевнений, що ми про вас ще почуємо!», а репортер із місцевої газети запитав, чи справді йому лишень п’ятнадцять років? Усе це могло б вплинути на Безіла доволі кепсько і запаморочливо, але Безіл відчув, що все це уже в минулому. Ще не розійшлися всі глядачі — до нього все ще підходили та вітали — а він уже відчував, що в його душі запанувала якась гірка пустка. Все скінчилося, все уже відбулося, і ось пішло в небуття — скінчилася вся робота, весь інтерес, що поглинав його без залишку. Він відчував таку порожнечу, що зазвичай породжує страх.
— На добраніч, міс Галлібертон! На добраніч, Евелін!
— На добраніч, Безіле! Вітаю, Безіле! На добраніч.
— Де моє пальто? До побачення, Безіле.
— Залиште, будь ласка, костюми на сцені! Завтра їх нам потрібно повернути.
Безіл покинув залу одним із останніх; він ще раз піднявся на сцену й обвів поглядом спорожнілу залу. Його очікувала мама, й вони разом почимчикували додому. Вперше цього року ніч видалася прохолодною.
— Я вважаю, що все було неймовірно! Ти задоволений? — Безіл зволікав із відповіддю. — Невже тобі не сподобалося?
— Сподобалося. — Він відвернувся.
— Так у чому ж річ?
— Ні в чому. — А згодом додав: — Насправді ніхто особливо і не переймався, еге ж?
— Чим?
— Та всім.
— Кожен переймається різним. Я ось, наприклад, хвилююся за тебе.
Вона хотіла потріпати його по голові, але він інстинктивно ухилився від простягнутої до нього руки.
— Ох, не треба! Я зовсім не про це.
— Ти перевтомився, мій любий синку.
— Анітрохи! Мені просто сумно.
— Не варто сумувати. Після вистави мені багато хто говорив...
— Ох, та все це вже в минулому! І не говорімо про це — ніколи більше зі мною про це не говори, добре?
— Тоді що тебе бентежить?
— Та так, один малюк.
— Який ще малюк?
— Малюк Гем — я не можу тобі розповісти...
— Ось прийдемо додому, приймеш гарячу ванну, щоб заспокоїти нерви.
— Добре.
Але, тільки-но вони увійшли в будинок, як він одразу міцно заснув прямо на дивані. Мати не наважилась його будити. Вона вкрила його ковдрою, пледом, підсунула під непокірну голову подушку й пішла нагору.
Там вона довго простояла навколішках біля ліжка.
— Допоможи йому, Господи! Допоможи йому, — молилася вона, — бо він потребує допомоги, якої я вже дати не зумію.