До зірок

Полонена тінь

Безіл Дюк Лі зачинив за собою вхідні двері та ввімкнув світло в їдальні. З другого поверху долинув сонний голос матері:

— Це ти, Безіле?

— Ні, мамо, це грабіжник!

—  Опівніч. Я вважаю, що опівночі повертатися пізненько для п’ятнадцятирічного хлопчика.

— Ми зайшли до крамниці Сміта випити содової.

Завжди, коли на Безіла звалювався якийсь новий обов’язок, йому говорили, що йому «вже майже шістнадцять»; коли ж ішлося про які-небудь пільги, йому завжди було «лишень п’ятнадцять».

Вгорі почулися кроки; і місіс Лі, вже в пеньюарі, спустилася на один проліт сходами.

— Вам із Ріплі сподобалася вистава?

— Ще б пак!

— І про що вона?

— Та так, про одну людину. Звичайна вистава.

— А назва у неї була?

— «Ви — масон?»[15]

— Зрозуміло. — Вона зупинилася, пильно вдивляючись в його насторожене і напружене обличчя, утримуючи його тим самим на місці.

— Спочатку треба попоїсти.

— А хіба ти не попоїв?

Безіл відповів не відразу. Перед ним у вітальні стояла книжкова шафа, що матово поблискувала скляними дверцятами, і Безіл, кинувши на неї тьмяний погляд, почав розглядати книжки.

— Ми хочемо п’єсу поставити, — раптом вимовив він. — Я сам її напишу.

— Що ж... Це добре. Будь ласка, не засиджуйся і лягай спати. Вчора ти ліг надто пізно, і в тебе вже помітно темні кола під очима.

Із книжкової шафи Безіл витяг «Ван Бібер та інші»[16], розгорнув і почав читати, водночас поглинаючи велику тарілку полуниці з вершками. Повернувшись до вітальні, юнак кілька хвилин посидів біля рояля, перетравлюючи вечерю і милуючись кольоровою картинкою на обкладинці нот пісні з «Опівнічних синів»[17]. На зображенні були намальовані троє чоловіків у вечірніх костюмах і циліндрах, які бадьоро крокують Бродвеєм на тлі вогнів Таймс-сквер.

Безіл з обуренням заперечував би будь-які спроби викрити його в тому, що з усіх творів мистецтва саме це подобалося йому найбільше, хоча на сьогодні було саме так.

Хлопчина піднявся до себе в кімнату. Із шухляди письмового столу витягнув загальний зошит і розгорнув його.

ФРАНЦУЗЬКА МОВА

Безіл Дюк Лі,

5-й КЛАС

ШКОЛА Св. Ріджиса,

м. Істчестер, штат Коннектикут.

А на звороті сторінки, під заголовком «Неправильні дієслова», було занотовано:

Теперішній час:

je co

tu co

il co

Він перегорнув ще одну сторінку.

«МІСТЕР ВАШИНГТОН-СКВЕР»

Музична комедія

Автор тексту: Безіл Дюк Лі

Музика: Віктор Герберт

ДІЯ ПЕРША

(Веранда «Клубу мільйонерів», поблизу Нью-Йорка. Вступ виконують Лейла і хор дебютанток):

Співаємо ми в такт, співаємо у лад, Хоча на сцену першим не виходить хор, Веселі та щасливі, наче скарб, Але ніхто не чув, як виступає першим хор. В театрі нині наш дебют, Так весело ще не було, Наш голос візьме у полон, Нас пізнають, нас визнають У світі вищому як зло, Але ніхто не чув, як виступає першим хор.

Лейла (виходить уперед): Скажіть, дівчата, чи не з’являвся сьогодні містер Вашингтон-Сквер?

Безіл перегорнув сторінку; запитання Лейли так і залишилося без відповіді. Замість нього на новому аркуші паперу великими літерами було розміщено новий заголовок:

«ГИК! ГИК! ГИК!»[18]

Веселий фарс в одному акті.

Автор тексту: Безіл ДЮК ЛІ.

СЦЕНА

(Фешенебельні апартаменти в Нью-Йорку, поблизу Бродвея. Майже опівночі. Коли підіймається завіса, гучно стукають у двері; через кілька хвилин двері відчиняються; разом із компаньйоном входить імпозантний чоловік у фраку, в супроводі приятеля. Чоловік найімовірніше пив увесь вечір, оскільки бурмоче щось нерозбірливе, ніс його почервонів, йому ніяк не вдається утримуватися на ногах. Він вмикає світло і виходить на середину сцени.)

Стейвезант: Гик! Гик! Гик!

О’Гара (його приятель): Бегоре, ти увесь вечір лише це і повторюєш.

Безіл гортав сторінки квапливо, але не без зацікавлення; він пробігав очима написане.

Професор Пампкін: Отже, коли ви маєте честь називати себе освіченою людиною, то, напевно, зможете відповісти, як буде латинською «вітаю»?

Стейвезант: Гик! Гик! Гик!

Професор Пампкін: Відповідь правильна. Звичайно, так. Я...

На цьому місці текст «Гик! Гик! Гик!» обривався. А на наступній сторінці тією самою рішучою рукою, немов не помітивши, що дві попередні спроби скінчилися нічим, був виведений ще один жирно підкреслений заголовок:

«ПОЛОНЕНА ТІНЬ»[19]

Мелодраматичний фарс у трьох актах.

Автор тексту: Безіл ДЮК ЛІ.

СЦЕНА

(Дія усіх трьох актів відбувається в бібліотеці в нью-йоркському маєтку ван Бейкерів. Елегантна обстава: збоку стоїть червоний торшер, на стіні висять старовинні перехрещені списи, лицарські шоломи тощо, біля стіни — диван; обстановка нагадує печеру в східному стилі.

Коли підіймається завіса, за столом сидять міс Саундерс, Лейла ван Бейкер та Естелла Керредж. Міс Саундерс — стара діва, років приблизно сорока; грайлива, як кішечка. Лейла — чорнокоса красуня. Естелла — блондинка. Разом ці дами становлять ефектний контраст.)

«Полонена тінь» займала решту сторінок і ще кілька додаткових аркушів, вкладених у зошит. Дочитавши до кінця, Безіл якийсь час сидів у роздумах. У Нью-Йорку цього року театральний сезон ознаменувався «шахрайськими комедіями»; настрій, невимушеність, жвавість та яскравість двох бачених ним вистав не йшли йому з голови. Йому вони здавалися надзвичайно сугестивними, відкриваючи новий світ, значно просторіший і блискучіший, ніж світ за вікнами і дверима його будинку, і саме цей світ, а зовсім не бажання створити щось на кшталт «Офіцера 666»[20], надихнув його на твір, який зараз лежав перед ним. Незабаром він взяв чистий блокнот і, накресливши друкованими літерами на першій сторінці «Дія друга», почав писати.