Страница 32 из 53
— Не те, що задер носа, просто мені ніколи не потрібно було багато вчити — з літератури, так уже склалося, я зазвичай читав усе заздалегідь, і з історії я теж чимало читав. — Він осікся і спробував висловитися інакше. — Я хотів сказати, що зазвичай, коли говорять «задер ніс», на думку завжди спадає хлопчик, який бігає, увесь такий надутий, ніби кажучи всім: «Ось, дивіться, як я багато знаю!» Але я не такий! Я хотів сказати, що зовсім не вважаю, що знаю все, а просто нібито...
Поки він добирав доречне слово, містер Бібл мовив: «Гм!» і тицьнув цигаркою в бік озера.
— А он яхта пливе, — зауважив він.
— Так, справді, — погодився Безіл. — Та я мало що знаю про вітрильний спорт. Якось ніколи не цікавився. Я, звичайно, неодноразово плавав, допомагав закладати галси і все таке, але там особливо нічого робити. Мені більше подобається грати в футбол.
— Гм! — повторив містер Бібл. — А ось коли я був у твоєму віці, я щодня ходив на яхті по затоці.
— Мабуть, це захопливо, якщо вам так подобалося? — поступився Безіл.
— Найкращий період мого життя!
Попереду замайоріла залізнична станція. Безіл вирішив, що було б добре наостанок ще раз продемонструвати своє доброзичливе ставлення.
— Ваша донька, містере Бібл, доволі приваблива дівчина, — сказав він. — Дівчатам зі мною легко порозумітися, але зазвичай вони мені не дуже подобаються. А ось ваша дочка, на мою думку — неймовірно приваблива дівчина! — А затим, коли автомобіль загальмував, його раптом охопило легке дурне передчуття; воно спонукало його зі смішком, ніби вибачаючись, додати: — На все добре! Сподіваюсь, я не забагато базікав?
— Анітрохи, — відповів містер Бібл. — Щасти! Бувай!
Через кілька хвилин потяг Безіла рушив, а містер Бібл зупинився біля привокзального кіоску, щоб купити газету та утерти спітніле чоло — цей липневий день видався неймовірно спекотним.
«Отакої! Це мені урок: ніколи не вирішувати на живу нитку — з обуренням подумав він. — Подумати тільки — два тижні довелося б слухати в “Глейшері”, як цей жовторотий нахаба без угаву тараторив би про себе! Хвала Господу, що сподобив мене на цю недовгу поїздку!»
Повернувшись додому, Безіл в буквальному сенсі сів і почав чекати. У жодному разі він не бажав виходити з домівки; відлучався він лише до найближчої крамниці, щоб освіжитися лимонадом — але і звідти він стрімголов мчав назад. Від кожної телефонної трелі, від кожного дзвінка у двері він підскакував і завмирав, немов від удару струмом на електричному стільці.
Удень він склав чудовий географічний вірш, який негайно відправив у листі Мінні:
Але ось так скінчився понеділок, майже минув вівторок, а нічого не відбувалося. Наприкінці другого дня очікування, коли Безіл тинявся з кімнати в кімнату, виглядаючи з вікон на пустельну мляву вулицю, Мінні йому зателефонувала.
— Слухаю, — серце у нього шалено калатало.
— Безіле, нам час їхати.
— Їхати! — безпорадно повторив він.
— Безіле, мені шкода! Тато передумав і не хоче нікого з нами брати.
— Ох!
— Мені шкода, Безіле.
— Я би, мабуть, все одно не зміг...
Настала коротка пауза. Відчуваючи, що там, на іншому кінці дроту — вона, він насилу дихав і не міг видавити з себе ані слова, та й говорити міг теж лише із зусиллям.
— Безіле, ти мене чуєш?
— Так.
— Можливо, на зворотному шляху знову опинимось тут. У будь-якому разі пам’ятай — взимку ми зустрінемося в Нью-Йорку!
— Так, — вимовив він, а потім несподівано додав: — Найімовірніше, ми більше не побачимося...
— Обов’язково побачимося! Мене кличуть, Безіле! Я мушу йти. Бувай!
Він сидів біля телефону, збожеволівши від смутку. Через пів години його знайшла покоївка — він сидів, схилившись над кухонним столом. Він чітко уявляв собі, що сталося, хоча Мінні йому про це і не сказала. Він знову став на ті самі граблі, перекресливши за якихось пів години всі результати своєї взірцевої поведінки впродовж трьох днів. І його б анітрохи не втішило, якби він дізнався, що цього все одно було не уникнути. Під час поїздки він обов’язково перестав би стримуватися, і тоді було б ще гірше — хоча, можливо, було б і не настільки сумно. Але зараз він міг думати лише про те, що вона їде...
Він лежав на ліжку, засмучений, спантеличений, нещасний — але не зломлений. Час від часу та сама жага життя, що піддавала його дух болючим бичуванням, давала йому можливість стерти з себе кров, немов краплі роси, але не для забуття, а щоб і далі нести свої шрами назустріч новим лихам і новим спокутам, назустріч невідомій долі.
Через два дні мама сказала, що дід дозволяє йому час від часу брати покататися сімейний електромобіль — якщо, звичайно, машина нікому не знадобиться у справах, і за умови, що батареї будуть завжди заряджені, а один раз на тиждень машина буде вимита. Через дві години він уже сидів за кермом та прямував по Хрест-авеню. Він відкинувся назад, немов сидів за кермом «Штутц Біркет», і вичавив зі своєї машини максимальну швидкість. Біля будинку родини Біссел він невпевнено зупинився, побачивши, що йому знадвору махає рукою Імоджен.
— Вітаю! У тебе є машина?!
— Дідусева, — скромно відповів він. — А я думав, що ти поїхала з усіма на Сен-Кру?
Вона похитала головою:
— Мама не відпустила; з дівчат майже ніхто не поїхав. У Міннеаполісі трапилася якась жахлива аварія, і мама сказала, що дозволить мені кататися в машині, тільки якщо за кермом буде водій, який досяг вісімнадцятиріччя.
— Як ти вважаєш, Імоджен, а електромобілів це стосується?
— Ну, я не знаю... Якось не замислювалася. Зараз піду запитаю.
— Скажи мамі, що з цієї колимаги можна вичавити щонайбільше дванадцять миль на годину, — гукнув він навздогін.
За хвилину вона весело вибігла з будинку.
— Мені дозволили, Безіле! — вигукнула вона. — Мама ніколи не чула, щоб електромобілі потрапляли в аварії. Куди поїдемо?