До зірок

До неї дійшли чутки — до того ж непоодинокі, — що Безіл думає, що він — красень; ця чутка поширилася настільки стрімко, як і чутки щодо небачених чеснот Безіла, що рознеслися два тижні тому. Імоджен зазвичай з усіма погоджувалася, і вона вже встигла погодитися відразу з кількома охопленими емоціями хлопчиками в тому, що Безіл поводив себе жахливо. Тому їй, завдяки власній мінливості, було легко перейнятися до нього неприязню.

Але Безіл вважав, що лише невдалий збіг обставин завадив йому досягти мети під час попередньої перерви між танцями — хоча чого йому хотілося, він і сам не знав.

Нарешті, під час наступної перерви, йому відкрила правду Маргарет Торренс, якій він за увесь вечір так і не приділив уваги.

— А ти збираєшся з нами поїхати до річки Сен-Кру? — запитала вона, хоча чудово знала, що його ніхто туди не кликав.

— Що за поїздка?

— Джо Горман влаштовує. Мене запросив Елвуд Лімінг.

— Ні, не збираюся, — понуро відповів він. — У мене інші плани.

— Он як!..

— І з Джо Горманом ми не товаришуємо.

— Здається, він теж так вважає.

— Невже? І що він про мене говорить?

— Та так, нічого.

— І все ж таки! Скажи, що він говорить.

Через якийсь час вона відповіла, нібито неохоче:

— Ну, вони з Г’юбертом Блером говорять, що ти... зачванився... Що ти вирішив, що ти — красень! — і у неї стиснулося серце. Сумління у неї було неспокійне. Але вона згадала, що сьогодні він запросив її лишень на один танець.

— Джо розповів, що ти сам йому вихвалився, що всі дів­чатка вважають, що ти — красень.

— Я ніколи нічого подібного йому не говорив, — розлютився Безіл. — Ніколи!

Він все зрозумів: це була справа рук Джо Гормана, який вирішив скористатися його балакучістю; справжні ж друзі Безіла завжди вибачали йому цей недолік. Підлість оточення немов стисла його у свої лещата. Він вирішив їхати додому.

У вбиральні його гукнув Білл Кампф:

— Вітаю, Безіле, що у тебе з губою?

— Порізався, коли голився.

— Скажи, ти наступного тижня збираєшся на пікнік? Всі їдуть.

— Ні.

— Послухай, тут приїжджає моя двоюрідна сестра з Чикаго, і мама попросила знайти для неї кавалера — тільки на вихідні. Її звуть Мінні Бібл.

— Мінні Бібл? — перепитав Безіл, дещо збентежившись.

—  Я думав, що ти теж їдеш з усіма за місто, але Ріплі Бакнер порадив спочатку тебе запитати, ось я і вирішив...

— Я мушу бути вдома, — миттєво відповів Безіл.

— Та годі, Безіле, — не вгавав Білл. — Лишень два дні, і вона гарненька дівчина! Вона тобі сподобається!

— Навіть не знаю, — замислився Безіл. — Тоді вирішуємо так, Білле. Мені зараз потрібно встигнути на трамвай, щоб не спізнитися додому. І якщо ти мене підвезеш на своїй машині до Вайлвуда, то я поїду з вами на вихідні.

— Ну, звичайно!

Безіл вийшов на веранду і підійшов до Конні Девіс.

— До побачення, — вимовив він; хоч як він намагався, але голос пролунав зверхньо та холодно. — Було доволі весело!

— Шкода, що ти так рано йдеш, Безіле.

А про себе додала: «Такому чваньку — і було весело! Він певно думає, що він — красень!».

З причалу до нього долинув сміх Імоджен. Він мовчки спустився сходами з веранди і пішов доріжкою до Білла Кампфа, намагаючись триматися подалі від тих, хто розважався, ніби йому спало на думку, що лише один його вигляд зіпсує їм усе задоволення від прогулянки.

Вечір видався просто жахливим.

Через десять хвилин Білл висадив Безіла на кінцевій зупинці трамвая. Разом з ним до вагона увійшли кілька запізнілих гуляк, і трамвай, погойдуючись та грохотячи у темряві, повіз його в бік Сент-Пола.

Дві дівчини, які сиділи навпроти Безіла, відразу почали на нього витріщатися і штовхати одна одну ліктями, але він на них не зважав — він думав про те, як вони всі потім шкодуватимуть — і Імоджен, і Маргарет, і Джо, і Г’юберт, і Ріплі...

«Подумати тільки! — журитимуться вони. — У двадцять п’ять років — уже президент Сполучених Штатів Америки! Ех, і навіщо ж ми з ним так погано обійшлися того вечора!» Він справді думав, що він — красень!

Ерміні Гілберт Лабусс Бібл перебувала у вигнанні. У травні батьки привезли її з Нового Орлеана в Саутгемптон, сподіваючись, що активний відпочинок на природі відволіче п’ятнадцятирічну дівчину від думок про кохання. Однак і на півночі, і на півдні, скрізь — навколо неї завжди вилися в’юном молодики. Не минуло й місяця, як вона і тут уже була «заручена».

З вищевикладеного аж ніяк не випливає, що властива двадцятирічній міс Бібл певна ваговитість проявилася вже тієї пори. Вона променіла свіжістю; деяким юнакам її обличчя нагадувало про вкриті росою блакитні фіалки, серед яких на світ дивилися блакитні озера, за гладдю яких таїлася ясна душа та виднілися свіжі троянди, що розпустилися лише сьогодні вранці.

Вона перебувала у вигнанні. Вона слідувала в національний парк «Глейшер», щоб забутися. Долею було визначено, що на шляху вона зустріне Безіла, для якого ця зустріч стане чимось на кшталт обряду ініціації, після якого він перестане дивитися лише на себе і зробить перший приголомшливий екскурс у світ кохання.

Під час першої зустрічі він видався їй тихим хлопчиком-красенем із задумливим обличчям, що стало результатом нещодавнього повторного відкриття ним того факту, що і у інших, а не лише у нього, є і бажання, і можливості — ба навіть більші, ніж у нього. Для Мінні, як і кілька місяців тому для Маргарет Торренс, ця задума видалася чарівливим смутком. За вечерею він поводився вкрай люб’язно щодо місіс Кампф — цю манеру він перейняв від батька. Окрім того, Безіл з неабиякою увагою слухав, як містер Бібл розповідає про походження слова «креол», що містер Бібл подумав про себе: «Ось, нарешті, юнак, в якому щось є!».

Після вечері Мінні, Безіл і Білл поїхали в селище Блек-Бер дивитися кіно, і потроху вплив чарівності та особистості Мінні додав їхньому роману і чарівності, і унікальності.

Упродовж років усі романи Мінні були схожі, як дві краплі води. Вона поглянула на Безіла — відкрито, мов дитина; потім широко розплющила очі, немов відчуваючи якесь комічне побоювання, та усміхнулася... Вона усміхнулася...