До зірок

Безіл розпочав підготовку о п’ятій вечора. Удруге в житті він поголився, завершивши цю процедуру невеликим рівним порізом прямо під носом. Ранка кровоточила, але йому, за порадою покоївки Гільди, вдалося зупинити кровотечу за допомогою шматочків туалетного паперу. Паперу знадобилося чимало, і щоб можна було вільно дихати, він підрізав ножицями подушечку, що містилася під носом; з такими ось незграбними паперовими вусами і запеченою на верхній губі кров’ю він почав тинятися будинком, не знаходячи собі місця від нетерплячки.

О шостій вечора він знову зайнявся ранкою, відмочивши засохлий папір і спробувавши розгладити пальцями багряний шрам. Через якийсь час ранка підсохла, але коли він необачно широко відкрив рот, щоб покликати маму, ранка відкрилася знову — і знову довелося вдатися до туалетного паперу.

Близько восьмої, надівши синій піджак і білі фланелеві штани, він наостанок припудрив шрам, ретельно розмазав пудру носовою хусткою і поквапився до автомобіля Джо Гормана. Джо був за кермом; поруч втиснулися Льюїс Крам і Г’юберт Блер. Безіл розташувався на просторому задньому сидінні сам, і машина поїхала, ніде не зупиняючись, з міста по шосе Блек-Бер; ніхто до Безіла не обертався, всі тихо розмовляли поміж собою. Спочатку Безіл вирішив, що вони мають підібрати дорогою ще когось; але, прислухавшись до розмов, поступово його охопив жах; якоїсь миті він навіть захотів вийти з машини, але в такому разі вони б зауважили, що він образився. Його душа, а разом з нею і обличчя, скам’яніли, і всю дорогу він так і просидів, ні з ким не розмовляючи — та й до нього ніхто не звертався.

Через пів години він запримітив будинок Девісів — високий просторий котедж, розташований на невеличкому пів­острові біля озера. Світло ліхтарів відбивало його хиткі контури, що світилися на водній гладі, забарвленій в золоте і рожеве сяйво. Чим ближче вони під’їжджали, тим голосніше долинали із галявини низькі звуки басових труб і барабанів.

Увійшовши до будинку, Безіл почав озиратися в пошуках Імоджен. Навколо неї вже з’юрмилися охочі до танців парубки, однак вона помітила Безіла. Його серце закалатало у відповідь на її м’яку щиру усмішку.

— Безіле, ти можеш записатися на четвертий, одинадцятий, і ще на другий додатковий, із біса... Що з твоєю губою?

— Порізався, коли голився, — квапливо відповів він. — Повечеряємо сьогодні?

— Вечеряти мені варто з Ріплі, адже він мене запросив!

— Ні, не варто, — запевнив її Безіл.

— Ні, варто! — втрутився Ріплі, який опинився поруч. — Чому б тобі не запросити на вечерю свою дівчину?

...Але ніякої дівчини у Безіла не було, хоча він це ще й не усвідомлював. Після четвертого танцю Безіл повів Імоджен на причал, де можна було влаштуватися в пришвартованому моторному човні.

— І що тепер? — запитала вона

Він не знав; якби він насправді в неї закохався, то обов’язково б розгубився. Коли її рука на мить торкнулася його коліна, він нічого не помітив і почав базікати. Він став розповідати їй, як чудово він грав у бейсбол у другому шкільному складі, як одного разу він вибив перший номер у грі з п’яти подач. Він розповів їй про те, що деякі хлопці популярні серед хлопців, а деякі — серед дівчат, і ось він, наприклад, популярний серед дівчат. Коротко кажучи, Безіл полегшив душу.

Зрештою, він відчув, що забагато уваги приділяє власній персоні, він несподівано заявив, що Імоджен йому подобається йому більше за всіх.

Імоджен сиділа, тихенько зітхаючи під місячним сяйвом. У сусідньому човні, загубленому в темряві за пірсом, сиділо четверо. Джо Горман співав:

Він — мій закоханий юнак...

Гадає, серце моє вкрав...

— Я подумав, ти, либонь, захочеш про це дізнатися... — сказав Безіл Імоджен. — Подумав, що, може, ти вирішила, що мені подобається інша. Адже коли ми вчора грали, до мене черга так і не дійшла...

— Що-що? — перепитала Імоджен.

Вона вже встигла забути про вчорашній вечір, і про всі вечори, крім цього, і тепер думала про те, що в голосі Джо Гормана таїться якась магія. Наступний танець вона танцюватиме з ним. А Безіл був якийсь дивний — навіщось розповідає їй все це... Він, звичайно, був красень, приваблював, але... Вона не могла дочекатися, коли закінчиться цей танець. Така нудьга!

Усередині почулася музика, нервові тремтячі скрипки заграли «Так роблять усі».

— О, ти чуєш? — пожвавилася Імоджен, випростовуючись і клацнувши пальцями. — Ти вмієш танцювати під регтайм?

— Стривай, Імоджен... — він почав здогадуватися, що від нього вислизнуло щось важливе, — перечекаймо цей танець тут... А Джо потім скажеш, що забула.

Імоджен рішуче спохопилася:

— Ой ні, як так можна!

Безіл неохоче провів її до зали. Його знову спіткала невдача — він знову забагато базікав. Він зі смутком очікував на одинадцятий танець — він поводитиметься інакше. Тепер він запевнив себе, що закоханий в Імоджен. Від самообману, від вдаваної пристрасті та бажання, у нього раптом пересохло в горлі.

Незадовго до початку одинадцятого танцю він виявив, що щось затівається, а його всі навмисне уникають. Хлопці перешіптувалися і тихо про щось сперечалися, а коли Безіл наблизився, відразу запанувала вимушена тиша. Він почув, як Джо Горман сказав Ріплі Бакнеру:

— Нас не буде лише три дні. Якщо Гледіс не відпустять, покличеш Конні, гаразд? Усі «дуеньї» будуть... — і раптом, помітивши Безіла, змінив закінчення фрази, — ... і всі разом сходимо до крамниці Сміта, з’їмо по морозиву, вип’ємо содової.

Дещо згодом Безіл відвів убік Ріплі Бакнера, але ніякої корисної інформації з нього витягти не вдалося: Ріплі не пробачив Безіл спробу відбити у нього Імоджен.

— Та нічого такого, — вперто повторював він. — Чесне слово — збираємося до Сміта, і лишень... А що з твоєї губою?

— Порізався, коли голився.

Коли настав час танцю з Імоджен, та повела себе ще більш відсторонено, ніж раніше. Переміщаючись залою під пісеньку «Грізлі» у ведмежих обіймах, що судорожно обхопили її, вона під час танцю не припиняла обмінюватися загадковими фразами з іншими дівчатами. Він знову повів її до човна, але там уже хтось сидів, і вони почали ходити туди-сюди по причалу; він намагався зав’язати розмову, але вона у відповідь лише наспівувала:

Він — мій закоханий юнак...

— Послухай, Імоджен! Коли ми сиділи в човні, я хотів тебе запитати про той вечір, коли ми грали в «Кажи правду». Ти тоді сказала правду?

— О, та навіщо взагалі згадувати про цю безглузду гру?