До зірок

Нахабний свіжак

Глуха ніч, ресторан для вибраної публіки на Бродвеї, там зібралася блискуча та загадкова компанія, яку становили дипломати і злочинний світ. Ще кілька хвилин тому тут лилося рікою ігристе вино, а на столику грайливо вигиналася якась дівчина, аж раптом усі змовкли, затамувавши подих. Усі погляди були спрямовані на манірного чоловіка, одягненого у фрак та з циліндром на голові, який стояв біля дверей; на обличчі у нього була маска.

— Прошу, не рухатися, — мовив він добре поставленим голосом, у якому лунали нотки металу. — Ця штука у мене в руці може ненароком... вистрілити.

Його погляд блукав від столика до столика — зупинився на похмурому та полотняному обличчі лиходія, на Хізерлі, улесливому таємному агентові іноземної держави; потім його погляд, дещо заспокоївшись, затримався довше на столику подалі, де сиділа на самоті темноволоса дівчина з карими сумними очима.

— А тепер, коли моя мета досягнута, ви, напевно, захочете дізнатися, хто я такий? — У очах присутніх спалахнуло зацікавлення. Груди темноволосої дівчини схвильовано здіймалися, і в повітрі відчувся легкий і вишуканий аромат французьких парфумів. — Я — ніхто інший, як невловимий джентльмен Безіл Лі, більш відомий як Тінь!

І знявши із голови свій розкішний циліндр, він іронічно вклонився всім. А потім розвернувся та миттєво розтанув у обіймах пітьми.

— До Нью-Йорка відпускають лише один раз на місяць, — обурювався Льюїс Крам, — та ще й з учителем, який супроводжує!

Скляний погляд Безіла Лі неквапом відірвався від комор та рекламних щитів індіанської глибинки та зосередився в купе потяга «Бродвей Лімітед». Гіпнотична дія телеграфних стовпів, які швидко миготіли за вікном, зникла, і на тлі білого чохла спинки протилежного сидіння намалювалася сумна фізіономія Льюїса Крама.

— Головне — дістатися до Нью-Йорка, а від учителя можна втекти.

— Еге, втечеш!

— Б’ємось об заклад?

— Спробуй — ось побачиш, що з цього вийде.

— От як папуга все повторюєш: «побачиш», «побачиш». Що я там побачу, га, Льюїсе?

Його блискучі сині очі — з нудьгою і роздратуванням — втупилися на попутника. Хлопців не пов’язувало нічого, хіба що вік — обом було по п’ятнадцять років — та ще давньої дружби їхніх батьків; а це, як відомо, навіть дещо менше, ніж нічого. Крім того, обидва жили в одному місті на Середньому Заході, і їх відправили навчатися до однієї школи в Новій Англії. Лише Безілові належало навчатися перший рік, а Льюїсові — уже другий.

Та всупереч усім традиційним уявленням «ветеран» Льюїс мав доволі сумний вигляд, а свіжак Безіл сяяв від радості. Льюїс ненавидів школу. Він із дитинства звик у всьому покладатися на свою матір, діяльну та жваву, і, відчуваючи, як потяг віддаляє його від рідної домівки, хлопця дедалі більше огортала за нею туга. Безіл, навпаки, завжди охоче слухав розповіді про школу-пансіон, тому нітрохи не сумував, а тішився початком втілення настільки жаданої мрії. До речі, ось чому він вчора ввечері, безумовно вважаючи, що саме так і слід чинити, проїжджаючи Мілуокі, без жодної причини взяв та викинув у вікно гребінець Льюїса — саме на честь шкільних хуліганських звичаїв.

Льюїс не схвалював наївний ентузіазм Безіла; але його спроба дещо остудити цей запал викликала лише взаємне роздратування.

— Я скажу тобі, що ти там побачиш, — зловісним тоном процідив він. — От застануть тебе із цигаркою — і матимеш домашній арешт.

— Аж ніяк! Я не збираюся палити — я гратиму в футбол.

— В футбол! Аякже! В футбол!

— Слухай, Льюїсе, тобі взагалі хоч що-небудь подоба­ється?

— Футбол анітрохи не подобається. Який сенс виходити на поле, щоб отримати в око? — Льюїс мислив, мов чванько, оскільки за напучуваннями матері він вважав власне боягузтво не чим іншим, як розсудливістю. Відповідь Безіла, який лишень хотів дати добру пораду, стала саме тією фразою, після якої стають ворогами на все життя.

— Якби ти грав у футбол, до тебе б зовсім інакше ставилися в школі! — зверхньо зауважив він.

Льюїс не вважав, що до нього погано ставляться. Він узагалі про це ніколи не думав. Та Безіл його ошелешив.

— Ти дочекаєшся! — люто заявив Льюїс. — Там із тебе все нахабство витрусять!

— Заспокойся, — сказав Безіл, спокійно поправляючи стрілку на своїх перших довгих штанах. — Заспокойся, гаразд?

— Усі знають, що в «Кантрі-дей» тебе вважали найзухвалішим хлопцем.

— Заспокойся, — повторив Безіл, але вже не так упевнено. — Зроби ласку, заспокойся.

— Гадаєш, я не пам’ятаю, що про тебе в шкільній газеті написали?..

Від спокою Безіла не залишилося і сліду.

— Якщо ти не вгамуєшся, — похмуро сказав він, — я викину з вікна всі твої щітки.

Масштабність цієї погрози подіяла. Льюїс притиснувся до сидіння, фиркаючи й бурмочучи, але, поза сумнівом, заспокоївся. Він нагадав своєму попутнику про найбільш ганебну сторінку з його життя. В одному з номерів газети, яку випускали хлопці з їхньої колишньої школи, під рубрикою «Приватні оголошення» якось з’явилося таке:

«Уся школа і я особисто будемо щиро вдячні, якщо хто-небудь погодиться отруїти юного Безіла або знайде який-небудь інший спосіб зав’язати йому язика».

Їм залишалося лише сидіти та мовчки сердитися. Потім Безіл зробив рішучу спробу забути цей ганебний випадок із минулого. Все це позаду. Можливо, він раніше трохи й вставляв палиці в колеса, однак зараз юнак розпочинав нове життя. Незабаром цей спогад зник, водночас із ним зник і потяг, і похмурий Льюїс — а на Безіла знову повіяв вітер з Нової Англії, що сповнив його безмежною ностальгією за майбутнім. З уявного світу до нього долинув чийсь голос; поруч постав чоловік, який поклав руку на його плече, затягнуте в спортивний светр.

— Лі!

— Так, сер.

— Зараз усе залежить від тебе. Зрозумів?

— Так, сер.

— Тоді вперед, — промовив тренер. — Розбий їх дощенту.

Безіл вмить зірвав светр, під котрим була спортивна майка, і вибіг на поле. До кінця гри залишалося дві хвилини; рахунок — три-нуль на користь супротивника, однак, завбачивши юного Лі, який через зловмисні підступи Дена Гаскінса, шкільного забіяки, та його друга-прихвосня Вімса увесь рік не випускали на поле, трибуни школи Св. Ріджиса[8] зажевріли надією.

— Тридцять три — дванадцять — шістнадцять — двадцять два! — гаркнув Коротун Браун, миршавий квотербек[9].

Це був сигнал, і...