До зірок

Тільки-но згадали ім’я, як з’явився сам його володар. На порожній, яскраво освітленій арені, винирнула невелика потворна процесія — щось на кшталт шоу ліліпутів із представленням веселого, розгульного життя. Попереду маршували Г’юберт Блер та Олівія. Парубок, мов камердинер, під акомпанемент верескливого сміху Олівії, розмахував у повітрі своєю тростиною. За ними чимчикували Елвуд Лімінг та його юна леді, прирісши так близько одне до одного, що кроки давалися їм з неабиякими труднощами, оскільки вони майже здавили одне одного в обіймах. Ганебним завершенням процесії були Ріплі Бакнер та недавня подруга Безіла, котра, конкуруючи з Олівією, видавала не менш пронизливі звуки.

Як зачарований, Безіл втупився в Ріплі: вираз обличчя останнього якось цікаво змінювався. Мить — і він нестримним реготом підхоплював загальний тон процесії; ще мить — і на обличчі застигала страждальницька гримаса так, мовби парубок розчарувався в тому, що вечір вдався.

Процесія привернула до себе значну увагу — настільки значну, що не лише Ріплі, який пройшов за чотири фути від ложі, зрозумів на кому сфокусовані погляди її мешканок. Об’єкт пильної уваги не міг чути, як із ложі пролунало зацікавлене зітхання і її мешканки взялися за гнівні перешіптування.

— Які кумедні дівчата! — промовила Гледіс. — А той хлопець попереду — це Г’юберт Блер?

— Так.

З-за спини Безіла долинув уривок бесіди: «...і завтра його мати обов’язково про це дізнається!».

Поки Ріплі перебував у всіх на виду, Безіл відчував за нього болісний сором, та всередині нього відразу прокотилася хвиля моральної переваги — ще сильніша, ніж попередня. Безіл захлинався б від щастя, якби не розумів, що через цей інцидент матір Ріплі може заборонити синові поїхати до школи. Проте за кілька хвилин і це почало здаватися цілком терпимим... Але в душі Безіл був зовсім не злим. Просто природна жорстокість його виду до приречених ще не встигла прикритися личиною лицемірства — от і все.

У вибухах пострілів, під мелодії «Діксі» та «Всіяного зорями стяга» битва під Геттісбургом добігла кінця. Виходячи з ложі до припаркованих неподалік машин, Безіл, в раптовому пориві, підійшов до тітки Ріплі.

— Гадаю, що говорити про це мамі Ріплі буде недоречно. Він же нікому шкоди не заподіяв. Він...

Усе ще обурена подією того вечора, тітка звела на нього прохолодний, проте поблажливий погляд.

— Я зроблю так, як вважатиму за потрібне, — відрізала вона.

Він насупився. Потім розвернувся і сів у лімузин ван Шеллінгерів.

Сидячи разом із Гледіс на відкидному сидінні, Безіл раптом подумав, що любить її. Його рука час від часу торкалася її руки; усвідомлення того, що вони їдуть в школу обоє, якось зв’язало та зріднило їх.

— Чи не міг би ти завтра зайти до мене? — завела вона розмову. — Мами вдома не буде, і вона дозволила запросити того, кого захочу.

— Гаразд.

Коли машина вповільнила хід біля будинку Безіла, Гледіс швидко нахилилася до нього.

— Безіле...

Він чекав. Відчував теплий подих на своїй щоці. Йому хотілося, щоб вона поквапилася — інакше, коли двигун замовкне, її батьки, що дрімали на задньому сидінні, почують те, що вона зараз скаже. Тієї хвилини дівчина здавалася йому прекрасною; зазвичай вона навіювала на нього легку нудьгу, але це більш ніж компенсувалося вишуканою ніжністю і чудовою розкішшю її життя.

— Безіле... Безіле, коли ти прийдеш завтра... Чи не міг би ти привести з собою Г’юберта Блера?

Шофер відчинив дверцята, містер і місіс ван Шеллінгери прокинулися. Вийшовши з машини на тротуар, Безіл стояв і глибокодумно дивився їй вслід, поки та не зникла за рогом.