До зірок

Ріплі переможно зареготав. Дівчата захихотіли у відповідь.

— Ну, бувай, крихітко, — глузливо вигукнув Ріплі.

— Стули пащеку! Бувай, Елвуде.

— Бувай, Безіле.

Човен йшов на другий заплив, руки знову торкнулися дівочих плечей.

— Бувай, крихітко!

— Бувай, здоровило! — заволав Безіл. — Де ти штани поцупив? Га? Де штани поцупив?

Та човен вже проковтнула темна паща тунелю, залишивши позаду відлуння принизливого реготу Ріплі.

У всі часи хлопчакам хочеться якомога швидше стати дорослими. Причина цього криється в тому, що своє невдоволення заборонами, котрі отруюють життя молодих, вони, часом, висловлюють вголос, тоді як радісні періоди дитинства, які їх цілком влаштовують, мають своє вираження у вчинках, а не словах. І Безілу іноді хотілося бути трохи старшим, але тільки «трохи» — не більше. Раніше проблема довгих штанів не видавалася йому такою суттєвою: одягти їх він, либонь, і мріяв, але цей предмет гардеробу не мав такого романтичного значення, як, скажімо, футбольна або офіцерська форма, чи навіть шовковий циліндр й пелерина, в яких ночами шляхетні грабіжники крадькома виходили на вулиці Нью-Йорка.

Та, коли наступного ранку сон випустив його зі своїх лабетів, мрія про довгі штани стала питанням життя і смерті. Без штанів від нього відгородилися його однолітки, глузував товариш, який раніше слідом ходив. Якщо напередодні ввечері якісь «пулярки» віддали перевагу Ріплі, а не йому, — це не біда, проте Безіла вирізняв неприборканий змагальний дух, він не міг стерпіти, що змушений битися однією рукою, коли тієї миті друга скута у нього за спиною. А от схожа ситуація могла б виникнути й у школі, — від цього хлопець картався б ще більше. Зі станом неабиякого душевного сум’яття Безіл під час сніданку звернувся до матері.

— Як же так, Безіле? — здивовано запротестувала вона. — Тобі ж було все одно, коли ми обговорювали це на сімейній раді!

— Мені вони притьмом потрібні, — заявив син. — Я вмру, але до школи без них не піду.

— Не будь дурником.

— Справді, краще вмерти. Якщо навіть мені не можна носити довгі штани, то не бачу жодної користі в навчанні.

Все це було висловлено настільки емоційно, що видіння його кончини справді стривожило матір.

— Безіле, не говори дурниць, сідай до столу й доїдай сніданок. Можеш хоч сьогодні поїхати в «Бартон Лі» й обрати те, що сподобається.

Заспокоєний, але не зовсім — адже виконання бажань не терпить відстрочок — Безіл міряв кроками кімнату.

— Хто без довгих штанів, той безпомічний в житті, — палко промовив він. Ця фраза йому так припала до смаку, що він вирішив підсилити ефект. — Хто без довгих штанів, той жахливо, до болю безпомічний. Краще вмерти, ніж...

— Безіле, помовч трохи. Хтось поглузував із тебе.

— Ні, — обурено заперечив він. — Ніхто з мене не глузував.

Після сніданку покоївка покликала його до телефону.

— Це Ріплі, — пролунав невпевнений голос. Безіл сприйняв цей факт досить прохолодно. — Ти не ображаєшся не мене? — запитав Ріплі.

— Я? Ні. Хто тобі сказав, що я образився?

— Ніхто. Слухай, ти не забув, що сьогодні всі разом йдемо на феєрверк?

— Не забув, — Безіл, як і раніше, відповідав байдужим голосом.

— Так-от, в однієї з цих краль — в тої, що була з Елвудом, — є сестричка, така ж гарненька, навіть вродливіша. Можна її покликати для тебе. Феєрверк почнеться о дев’ятій, тож зустрінемося близько восьмої.

— А що там робити?

— Та хоч на «Старий млин» знову сходимо. Вчора ще тричі покаталися.

На мить запанувала тиша. Безіл переконався, чи двері у кімнату матері зачинені.

— Ти зі своєю цілувався? — наполегливо зашепотів він у слухавку.

— Авжеж! — на іншому кінці дроту почувся безглуздий смішок. — Чуєш, Ел збирається у своїх машину взяти. Тоді за тобою заїдемо десь о сьомій.

— Гаразд, — погодився Безіл, і додав: — Мені ще сьогодні треба штани купити.

— Невже? — Безілу знову почувся смішок. — Гаразд, о сьомій годині чекай.

О десятій ранку, зустрівшись зі своїм дядьком у магазині готового одягу «Бартон Лі», Безіл відчув провину за те, що заподіяв рідні клопоту і витрат. За порадою дядька, він нарешті обрав два костюми: повсякденний, зі щільного сукна, шоколадного кольору та офіційний, темно-синій. Як перший, так і другий потребували невеличкої підгонки, та дядько домовився, щоб один костюм обов’язково доставили того ж дня.

Нетривалий самоосуд у таких фінансових збитках змусив Безіла заощадити на транспорті та вирушити додому пішки. Минаючи Хрест-авеню, він зупинився й перестрибнув через високий пожежний гідрант неподалік маєтку ван Шеллінгера, при цьому в хлопця виникло питання: чи можна стрибати через пожежний кран в довгих штанах і чи буде в нього взагалі така можливість? Щось змусило його виконати цей прощальний обряд двічі або й тричі, а заняття це його так захопило, що й не помітив лімузина ван Шеллінгера, який звернув на під’їзну алею і загальмував біля входу.

— О, Безіле! — пролунав заклик.

З гранітних сходів маєтку, другого за величиною у їхньому місті, на нього дивилося ніжне юне личко, наполовину приховане хмарою майже білосніжних кучериків.

— Вітаю, Гледіс.

— Підійди сюди на хвилинку, Безіле.

Він послухався. Гледіс ван Шеллінгер, на рік молодша за Безіла, була спокійною, вихованою дівчинкою, яку, подейкували, готували до заміжжя з якимось заможним юнаком із Нової Англії. У неї була гувернантка, а товаришувала дівчина лише з кількома обраними ровесницями, з якими зустрічалася або у себе вдома, або в них. Їй була невідома воля, до якої звикли міські діти Середнього Заходу, а дворик Вортонів, у якому ближче до вечора збиралися її ровесники, — залишався казково недосяжним.

— Безіле, я хочу тебе запитати: ти сьогодні ввечері збираєшся на ярмарок?

— Так, звичайно, збираюся.

— А ти не хочеш приєднатися до нас і подивитися феєрверк з нашої ложі?

На мить він завагався. Начебто можна було й погодитися, але якась невідома сила нашіптувала інше: чи варто відмовлятися від близького задоволення заради абсолютно безперспективної витівки?

— Я не зможу, на жаль.

Тінь розчарування затуманила миле обличчя Гледіс.

— Не зможеш? Ну, тоді якось приходь навідати мене, Безіле, бо через кілька тижнів я поїду до Нової Англії.