До зірок

Кидаючи швидкі погляди справа наліво, Елвуд Лімінг ішов попереду та всім своїм виглядом показував, що він — стріляний горобець. Кілька дівчат, які тинялися парами, піймавши на собі його впевнений погляд, раз у раз підбадьорливо всміхалися, однак парубок їх відбракував: ці — пампушки, ті — сірі мишки, а он та — немов черниця. Раптом, погляди всіх трьох зупинилися на двох кралечках, котрі ішли попереду, й хлопці пришвидшили крок: Елвуд йшов зі справжньою впевненістю, Ріплі — з нервово-удаваною, а Безіл — із раптовим хвилюванням.

Вони зрівнялися з дівчатами. У Безіла ніби клубок підступив до горла.

Він відвів очі, почувши голос Елвуда:

— Вітаю, дівчата! Як справи?

А що, коли вони зателефонують в поліцію? А якщо раптом з-за рогу вигулькнуть його матір разом із матір’ю Ріплі?

— Вітаємо, хлопці.

— Куди прямують дівчата?

— Нікуди.

— Тоді нам по дорозі.

Усі стали в коло, і Безіл із полегшенням зауважив, що ці дівчата його однолітки. Обидві були гарненькі, зі гладкою шкірою і нафарбованими губами; волосся були високо зачесане, як у дорослих дам. Йому відразу сподобалася та, що говорила тихо й трималася соромливо. Безіл зрадів, коли Елвуд обрав більш яскраву й залишив їх трьох позаду.

Перші вечірні ліхтарі розприскали навколо бліде світло, юрба трохи поріділа, а над пустельними алеями все ще пливли густі запахи попкорну й арахісу, патоки, пилу й смажених віденських ковбасок, водночас із аж ніяк не неприємними обертонами запахів тварин і сіна. Колесо огляду, все розмальоване вечірніми вогнями, неквапливо оберталося в сутінках; кілька порожніх вагончиків американських гірок десь гриміли нагорі. Денна спека спала, а в повітрі запанував бадьорий вітерець північної осені.

Вони гуляли. Безіл хотів поговорити з дівчиною, та не вдавалося придумати нічого путнього. Крім того, він ніяк не міг перейняти ту багатозначну і впевнену манеру розмовляти, якою досконало володів Елвуд Лімінг, — той говорив так, немов абсолютно випадково виявив спорідненість і смаків, і сердець. Щоб хоч якось порушити цілковиту тишу — бо вклад Ріплі в розмову обмежувався лише випадковими вибухами дурнуватого сміху, — Безіл прикинувся страшенно зацікавленим тим, що відбувалося навколо й спалахнув серією коментарів.

— Там десь є шестиноге теля. Ви його бачили?

— Ні.

— Здається, це недалеко від моторалі. Ви туди не ходили?

— Ні, не ходила.

— Дивіться! Починають наповнювати повітряну кулю! Цікаво, о котрій почнеться феєрверк?

— А ви дивилися на феєрверки?

— Ні, я тільки сьогодні збирався глянути. А ви?

— Ох, я дивилася на них щовечора. Там працює мій брат, допомагає запалювати петарди.

— Ого!

Він подумки себе запитав: як відреагує її брат, коли дізнається, що його сестричку «підчепили» незнайомці? Його цікавило: чи вона не почувається так безглуздо, як і він? Вже, либонь, пізно, а він пообіцяв прийти додому не пізніше ніж о пів на восьму, бо інакше його нікуди завтра ввечері не відпустять. Безіл наздогнав Елвуда.

— Гей, Еле, — гукнув він, — куди ми йдемо?

Елвуд обернувся і підморгнув:

— У «Старий млин».

— Еге!

Безіл знову відстав — і побачив, що за час його нетривалої відсутності Ріплі з їхньою спільною супутницею взялися під руки. Крізь його тіло пробився струм ревнощів; він ще раз, пильніше, приглянувся до цієї дівчини й усвідомив, що вона навіть симпатичніша, аніж він думав. Бездонні карі очі наче прокинулися від блиску вогнів, немов і сама вечірня прохолода, ці очі обіцяли чимало бентежливих моментів.

Йому теж захотілося взяти її під руку, але момент був втрачений: ці двоє вже реготали — мабуть, без причини — в унісон. Спочатку дівчина запитала, чому він постійно хіхікає, а він тільки розсміявся їй у відповідь. Тепер обох душила нестримна хвиля реготу.

Безіл з огидою покосився на Ріплі.

— В житті не чув такого безглуздого реготу, — неприязно кинув він.

— Невже? — зареготав Ріплі Бакнер. — Невже, крихітко?

Від сміху Ріплі зігнувся навпіл, дівчина теж хихотіла. Мов струмінь крижаної води слово «крихітка» подіяло на Безіла. Від хвилювання він дещо забув — це схоже на те, коли каліка часом забуває про свою кульгавість, поки не почне бігти.

— Думаєш, що ти в нас великий хлопчик? — відізвався він. — У кого ти поцупив штани, га? У кого поцупив? — він вклав у цю тираду весь свій запал і ледь не додав: «Адже це штани твого батька», коли вчасно згадав, що батько Ріплі, як і його батько, помер.

Парочка попереду вже дійшла до входу «Старого млина» й чекала на них. Там панував затишок, і в дерев’яному мисі штучної ріки злегка погойдувалося пів дюжини човнів. Елвуд із дівчиною сіли на переднє сидіння, і його рука миттєво обійняла її за плечі. Безіл допоміг влаштуватися іншій дівчині на кормі й сів поруч, однак, пригнічений, навіть не чинив опору, коли між ними втиснувся Ріплі.

Човен відчалив, і вони відразу потрапили у безкраю лунку темряву. Десь попереду, в іншому човні, чулися співи; голоси було ледве чутно, і це здавалося романтичним. Що ближче вони підпливали, то більш таємничим ставав спів над звивистим каналом, а човни проходили майже поряд, розділені невидимим серпанком.

Три горлянки заволали й завили, а Безіл проявив винахідливість і спробував переспівати Ріплі, щоб реабілітуватися в очах красуні, та за мить, окрім його власного голосу й безперервних глухих ударів човна по дерев’яних берегах, лунала лише тиха ніч. Він, навіть не глянувши, зрозумів, що Ріплі вдалося обійняти дівчину.

Їх винесло в багряну заграву: це була сцена пекла зі злорадними демонами й грізними язиками паперового полум’я; тут він розгледів, що Елвуд та його дівчина сидять, притулившись щокою до щоки. Потім знову підкралася темрява, з якої доносився лишень ласкавий хлюпіт води та спів того ж хору. Якийсь час Безіл вдавав, нібито захоплений щебетом тієї капели: він намагався докричатися до співаків, пускаючи двозначні репліки на тему близькості. Тоді він зробив грандіозне відкриття: шаланду можна розгойдувати. Безіл тішився цією убогою розвагою, допоки лютий Елвуд Лімінг не обурився й не зарепетував:

— Гей! Що ти в біса робиш?

Урешті-решт, вони причалили біля виходу, і обидві парочки розімкнули обійми. Безіл понуро зістрибнув на берег.

— Дайте нам ще кілька квитків, — гаркнув Ріплі. — Ми хочемо ще!

— Без мене, — протягнув Безіл з ідеально вдаваною байдужістю. — Я маю вже йти.