Гітара, кості, кастет

Міс Делаханті повернулася до Джейкоба, перенісся її торкнулася ледь помітна похмура тінь.

— Мене знають всі. У газетах багато про нас пишуть, ще й світлин — море.

— Так, зараз вам важко. Співчуваю.

Дівчина згадала про сьогоднішню подію, мабуть, вперше за пів години.

— Це мало з нею статися, містере. Вже ніяк не викрутишся. Але щоб в штаті Нью-Йорк послали жінку на шибеницю? Це неможливо.

— Звичайно, ні.

— Отримає довічне, — слова ці виразно вимовляла не вона, а хтось інший. Її обличчя було настільки безтурботним, що, ледь злетівши з язика, слова знаходили окреме існування.

— Ви жили з нею разом?

— Я? У газетах і не те ще прочитаєте! Так, поки до мене не прийшли й не повідомили, я й не знала, що вона моя сестра. З дитинства ми з нею не бачилися, — раптом міс Делаханті вказала на будівлю універмагу, одного з найбільших у світі. — Ось там я працюю. Післязавтра — до старої рутини.

— Сьогодні буде спекотний вечір. Чом би нам не виїхати за місто й не повечеряти? — запропонував Джейкоб.

Вона придивилася до Джейкоба. Його очі висловлювали делікатність і доброту.

— Добре, — відповіла вона.

Джейкобу було тридцять три. Колись він володів багатонадійним тенором, але десять років тому, провалявшись тиждень із ларингітом, втратив його. У розпачі (за яким ховалося чимале полегшення) він купив у Флориді плантацію й п’ять років трудився, перетворюючи її на поле для гольфу. У 1924 році трапився земельний бум, і Джейкоб продав свою нерухомість за вісімсот тисяч доларів.

Як і безліч американців, він не стільки любив речі, скільки цінував їх. Його апатія не мала нічого спільного ні зі страхом перед життям, ні з облудою; це була національна войовничість, що змінилася втомою. Апатія, пофарбована гумором. Не бажаючи стати багатієм, Джейкоб, проте, півтора року домагався — причому домагався наполегливо — руки однієї з найбагатших жінок Америки. Якби він її любив або хоча б прикидався, що любить, весілля б відбулося, але чоловік зміг примусити себе тільки до неправдивого удавання.

Що стосується зовнішності, він був невисокий, гарний і елегантний. Чоловік був невимовно чарівним, проте не в тих випадках, коли його долав відчайдушний напад апатії; знайомі, що його оточували, вважали, що вони еліта Нью-Йорка й веселяться, як ніхто інший. Під час відчайдушних нападів апатії Джейкоб нагадував сердитого, роздутого й роздратованого білого птаха, який ненавидів людство всім своїм єством.

Але цієї ночі, під літнім місяцем, у садах Боргезе він людство любив. Місяць, мов личко Дженні Делеханті, нагадував блискуче, гладеньке яйце з переливами; над заможними маєтками солонуватий вітер, зібравши з садів квіткові аромати, ніс їх на галявину придорожнього кафе. Офіціанти, мов маленькі феї, вистрибували то тут, то там крізь спекотну ніч, їхні чорні спини зливалися з мороком, а білі сорочки, мов проблиски світла, виринали з найнесподіваніших темних ділянок.

Пили шампанське, і він плів історію, звертаючись до Дженні Делеханті.

— Ви — найдивовижніша дівчина зі всіх, кого знаю, — говорив він, — але, так вже склалося, я люблю інший тип краси й жодним чином на вас не претендую. Одначе, ви не маєте права вертатися до того універмагу. Завтра я влаштую вам зустріч з Біллі Фарреллі, він ставить кінокартину на Лонг-Айленді. Чи оцінить він вашу істинну красу — не знаю, бо ще нікому не доводилося когось рекомендувати.

По обличчю не пробігла тінь, нічого не здригнулося й не змінилося у виразі її лиця, втім, очі замиготіли іронією. Подібні байки їй розповідали не вперше, але наступного дня режисер зникав, мов вітер у полі. Або ж почуття тактовності диктувало не нагадувати чоловікам про обіцянки минулого вечора.

— Ви не лише чарівні, — продовжував Джейкоб, — ви по-справжньому красиві. Авжеж… все, що ви робите — те, як тягнетеся за келихом, вдаєте соромливість чи прикидаєтеся, що не вірите мені, — виводить вас на чисту воду. Коли комусь вистачить розуму звернути на вас увагу, то вам світить кар’єра актриси.

— Мені більше за всіх подобається Норма Ширер. А вам як вона?

Дорогою додому, розсікаючи автомобілем м’яке нічне повітря, дівчина спокійно підставила личко для поцілунку. Обійнявши Дженні, Джейкоб потерся щокою об її ніжну щоку, опустив очі й довго її розглядав.

— Таке прекрасне дитя, — сказав він серйозно.

Дженні відповіла йому усмішкою; її руки недбало гралися з лацканами його піджака.

— Вечір був чудовий, — шепнула вона. — Щоб тебе! Сподіваюся, мені не доведеться більше йти в суд.

— Я теж сподіваюся на це.

— Хіба ти не поцілуєш мене на прощання?

— Ми проїжджаємо повз Грейт-Нек, — сказав він. — Тут живе безліч зірок кіно.

— Ти дивак, красунчику.

— Прошу?

Дівчина похитала головою й всміхнулася.

— Ти — дивак.

І тоді вона зрозуміла, що раніше таких не зустрічала. Він здивувався й не надто зрадів тому, що його визнали смішним. Вона бачила: якими б не були його кінцеві цілі, зараз він нічого від неї не хоче. Дженні Делаханті швидко засвоювала уроки; дівчина дозволила собі стати ніжною, серйозною й безтурботною, як ніч, і, коли котилася з Джейкобом по мосту Квінсборо в місто, ледь не задрімала в нього на плечі.

Наступного дня Джейкоб зателефонував Біллі Фарреллі.

— Мені потрібно з тобою побачитися. Я знайшов одну дівчину й хочу, щоб ти на неї глянув.

— Дідька лисого! Ти сьогодні вже третій.

— Це інші треті, а я перший такий.

— Гаразд. Якщо в неї біла шкіра, нехай грає головну роль в картині, яку я почну знімати в п’ятницю.

— А якщо без жартів: випробуєш її?

— Я не жартую. Кажу тобі: нехай грає головну роль. Ці мерзенні актриси вже впоперек горла стали. Наступного місяця я збираюся на Тихоокеанське узбережжя. Так я краще став би хлопчиком «подай-принеси» для Констанс Талмедж[35], ніж опікував цих юних… — у його голосі прозвучала типово ірландська нотка відрази. — Авжеж, приводь її, Джейку. Глянемо на неї.

Через чотири дні, коли місіс Чойнскі в супроводі двох помічників шерифа вирушила в Оберн, щоб провести там весь залишок життя, Джейкоб повіз Дженні через міст на Лонг-Айленд, в «Асторію».

— Тобі б взяти псевдо, — сказав він. — І знай, у тебе немає ніякої сестри.

— Я думала про це. І придумала псевдонім — Тутсі Дефо.

— Жах, — засміявся Джейкоб, — просто жах.

— Якщо ти такий розумний, придумай сам.

— Як щодо Дженні... Дженні... ну, скажімо... Дженні Прінс?

— Добре, звучить гарно.