Гітара, кості, кастет

— Допоможіть! — крикнув він. — Місіс Коркоран! Місіс Коркран... на допомогу! Місіс Корк...

Відповіді не було. Напевно, вона була на кухні. Докричатися неможливо, залишається лиш дзвіночок і два фути над головою. Нічого не вдієш — тільки лежати, допоки не пройде, поки не помре, чи поки хтось не постукає у двері й поцікавиться що з ним.

Стрілки годинника все бігли, от вже й минула дев’ята година. За два квартали звідси четверо членів комісії, повечерявши, подивилися на годинник, прихопили портфелі й викотилися у вересневі сутінки. Приватний детектив, що стояв за дверима, кивнув і зайняв місце біля водія в лімузині, що на них очікував. Один з чоловіків назвав адресу: 92-га вулиця.

Через десять хвилин будинком пролунав розкотистий дзенькіт, що лився з дверей. Якщо місіс Коркоран зараз у кухні, вона його теж почує. І навпаки, якщо вона у своїй кімнаті, за зачиненими дверима, вона не почує нічого.

Маккомас чекав, напружено ловлячи слухом кроки. Пройшла хвилина. Дві хвилини. Дзвіночок задзвенів знову.

— Місіс Коркоран! — відчайдушно крикнув Маккомас.

На чолі його виступив піт, стік вниз, по складках шиї. І знову чоловік з усіх сил з боку в бік покрутив головою, а воля доклала всіх зусиль, аби розбудити тіло до життя. Ні руху, ні звуку, хіба що третя трель дзвіночка, яка цього разу звучала наполегливо й тривало та лунала доленосною сурмою над вухом.

Раптом чоловік, зриваючи голос, почав лаятися й взивати по черзі то до місіс Коркоран, то до ділових партнерів, закликаючи їх зламати двері. Слова були благальні, сповнені проклять й пояснень. Саме коли зупинився — дзвінок стих; в будинку знову запанувала тиша.

Трохи згодом четверо гостей повернулися в лімузин і поїхали на південний захід, у порт. Цю ніч вони збиралися провести на борту судна. Чоловіки надовго засиділися за паперами, які потрібно було відправити в місто, та ще довгий час, після того, як останній з них провалився в сон, Генрі Маккомас лежав в пітьмі й відчував, як краплі поту стікають з шиї та чола. Може, піт виступив і по всьому тілу. Він же ж не міг визначити.

Півтора року Генрі Маккомас пролежав у затінених й тихих кімнатах, відчайдушно борючись за життя. Стелла вислуховувала знаменитого фахівця, який пояснював, що існують люди з особливою нервовою організацією; межа перевантажень для такої людини відома тільки йому самому. Спеціаліст зазначав, що безліч іпохондриків, яким відомий цей факт, хочуть, аби їх плекали й няньчили все життя, коли насправді ті — міцні й флегматичні, мов дорожні поліціянти. Проте факт залишається фактом. Під захистом великого, ледачого тіла Генрі Маккомаса була нервова система, схожа на найтонші, туго натягнуті струни. Три-чотири години на день, при належному відпочинку, вона працювала чудово, проте, варто було хоч трохи перевищити допустиму норму втоми, і механізм ламався.

Стелла слухала, бліда й змарніла. Через місяць-другий вона вирушила в контору до Теда Дрінквотера й переказала слова фахівця. Дрінквотер нахмурився — мабуть, через те, що почувався незручно й зауважив, що фахівцям заплатили за вигадування нісенітниць. Йому дуже шкода, але фірма повинна працювати далі, а тому для всіх, включаючи й Генрі, буде краще, якщо партнери розлучаться. Він ні в чому Генрі не звинувачує, втім, йому ніяк не виходить з голови, що через нездатність партнера привести себе в хорошу форму не реалізувалася найважливіша для них угода.

Пролежавши рік, Генрі Маккомас одного разу виявив, що може рухати рукою нижче ліктя; з цього дня одужання прискорилося. У 1919, не маючи майже нічого, окрім власних здібностей і відомого імені, він затіяв власну справу й на той час, 1926 року, коли закінчується наша розповідь, придбав собі кілька мільйонів доларів.

Далі — вже інша історія. У ній фігурують інші герої, і дія розгортається тоді, коли особисті проблеми Генрі Маккомаса були більш-менш вдало розв’язані, проте з минулим історія не пориває. Історія ця пов’язана з донькою Генрі Маккомаса.

Гонорії виповнилося дев’ятнадцять, і вона успадкувала від батька пшеничне волосся (сучасна мода вимагала коротку довжину), від матері — маленьке, гостреньке підборіддя, очі, схоже, були її особистим надбанням: жовті, глибоко посаджені, в оточенні коротких, цупких вій, котрі виблискували, мов зірки з променями на малюнку. Фігура її була крихітною й дитячою, коли Гонорія усміхалася, можна було застигнути з переляку, бо замість молочних зубів могли з’явитися дірки, втім зуби, маленькі й біленькі, зовсім не молочні, показувалися в повному комплекті. Чимало чоловічих поглядів стежило за її розквітом. Гонорія розраховувала вийти заміж цієї осені.

А з ким одружитися — вже інше питання. Був собі молодий чоловік, який проводив час у постійних переїздах туди-сюди з Лондона до Чикаго, учасник змагань з гольфу. Коли б вона обрала його, то принаймні могла твердо розраховувати, що бачитиметься з ним щоразу, коли чоловік проїжджатиме повз Нью-Йорк. Був ще Макс Ван Кемп, ненадійний (думала вона), проте з гарними рисами обличчя, схожого на поспішно виконаний ескіз. Ще — підозрілий тип Странглер, що грав у поло: він, може, як і герої Етель М. Делл[32], вирощуватиме дружину тростиною для верхової їзди. І був ще Расселл Кодман, права рука її батька, молодий чоловік із перспективами, який подобався їй більше, аніж інші.

Багато в чому Расселл Кодман нагадував її батька: неквапливий тугодум, схильний до повноти; можливо, ці якості зі самого початку допомогли вирізнитися серед інших чоловіків перед батьком Гонорії. Манери його були щирими, усмішка рішуча й добра, а до Гонорії він перейнявся інтересом з самого початку, коли, три роки тому, побачив, як вона входила в контору батька. Поки що, втім, він не зробив Гонорії пропозиції — і хоч це дратувало дівчину, але за це вона теж прихильно ставилася до нього: перед тим, як розділити життя на двох, чоловік має стати надійним й успішним. Макс Ван Кемп, навпаки, разів десять пропонував їй руку й серце. Він був такою собі дотепною «блискавкою», з нової епохи, голова в нього завжди повнилася задумами, що не просувалися далі сміттєвого кошика Маккомаса; один із тих дивних бродяг бізнесу, що кочують з місця на місце, подібно до середньовічних менестрелів, примудряючись все ж зберігати поступальний характер руху. У конторі Маккомаса він з’явився рік тому з рекомендаційним листом від приятеля шефа.