Страница 76 из 90
— Хіба я мав на увазі вихваляння? Потрібно просто приймати себе таким, який ти є. Нас виховали на казках про чистий аркуш, але хто вірить у них, крім тих, хто потребує віри й надії, щоб не зійти з розуму? Думаю, коли люди засвоять ту істину, що в кожного є свої слабкості, Америка стане більш щасливою країною. Всі риси, притаманні двадцятиоднорічним, зазвичай залишаютьс й надалі.
У будь-якому разі, риси характеру Маккомаса залишилися сталими. Генрі Маккомас не погодився б пообідати з клієнтом в поганому ресторані заради тризначної угоди, не скоротив би час своєї трапези заради чотиризначної угоди та не скасував би її взагалі заради угоди п’ятизначної. І попри всі ті примхи, експортна фірма, в якій він був власником сорока дев’яти відсотків акцій, почала посилено постачати Південну Америку локомотивами, динамо-машинами, колючим дротом, гідравлічними двигунами, підіймальними кранами, гірським обладнанням та іншими атрибутами цивілізації. У 1913 році, коли Генрі Маккомасу виповнилося тридцять чотири, він був власником будинку на 92-й вулиці й планував наступного року заробити тридцять тисяч доларів. Але через абсолютно неочікуване замовлення з Європи — предметом якого аж ніяк не був рожевий лимонад — з’явилася можливість подвоїти дохід. Прибув агент із закупівель британського уряду, за ним його колеги з Франції, Бельгії, Росії та Сербії; під наглядом Дрінквотера й Маккомаса була зібрана частина товару. З’явився шанс стати багатіями. Та в справу несподівано втрутилася жінка — дружина Генрі Маккомаса.
Стелла Маккомас була дочкою дрібного торговця сіном і зерном з околиці Нью-Йорка. Батькові не щастило, він вічно балансував на межі краху, так що дитинство Стелли пройшло під тінню тривоги. Пізніше, коли Генрі Маккомас завів справу в Нью-Йорку, Стелла заробляла викладанням фізкультури в одній з середніх шкіл міста Ютика. Як наслідок, дівчина вступила в шлюб з вірою в ряд певних суворих правил, що стосувалися догляду за тілом, та ще з перебільшеними страхами перед нещастями.
У перші роки жінка була настільки вражена швидкими успіхами свого чоловіка, настільки поглинена турботою про дітей, що страждаючи від провінційної обмеженості, уявляла свого коханого в ролі святенника й захисника. Але діти підросли, дівчинка вже одягала сукні та носила у волоссі банти, хлопчика віддали під опіку англійської няні, і в Стелли стало більше часу для того, щоб придивитися до чоловіка. Його ледачі звички, надмірна вага, цілеспрямованість, що вже зводила з розуму — перестали здаватися їй атрибутами успіху; то були його особливості характеру.
Якийсь час Генрі не звертав особливої уваги на її натяки щодо дієти, щодо зміни розпорядку дня й не зважав на заздрісні зіставлення його звичок з усталеними зразками. Та все змінилося одного ранку, коли Маккомас помітив, що подана йому кава зовсім позбавлена смаку.
— Я не можу пити цей напій — вже як тиждень кава ні риба ні м’ясо, — скаржився він. — І чому ти приносиш з кухні готову чашку? Я хочу сам додавати вершки та цукор.
Стелла уникла відповіді, але пізніше Генрі повернувся до цієї розмови:
— Стосовно кави. Ти ж пам’ятатимеш, що сказати Розі?
Раптом вона розпливлася в невинній посмішці.
— Хіба не почуваєшся краще, Генрі? — радісно запитала вона.
— Що?
— Безтурботно, спокійно?
— Хто сказав, що я був стурбований, чи неспокійний?
— Ну ось, — жінка переможно глянула на нього. — Ти смієшся над моїми теоріями, але цього разу тобі доведеться визнати, що вони таки працюють. Ти почуваєшся краще, бо вже тиждень не п’єш каву з цукром.
Генрі недовірливо втупився в неї.
— Що я пив?
— Каву з сахарином.
Він обурено піднявся з місця й жбурнув газету на стіл.
— Я мав би здогадатися, — спалахнув він. — Всі ці трюки з готовою кавою з кухні. Що таке, чорт забирай, сахарин?
— Це замінник для тих, хто схильний до повноти.
Якусь мить чоловік готовий був зірватися з люті, та потім опустився на стілець, здригаючись від сміху.
— Тобі пішло на користь, — з докором промовила дружина.
— Гаразд, надалі я без цієї користі обійдуся, — похмуро відгукнувся чоловік. — Мені тридцять чотири, і за десять років я не хворів жодного дня. Я знаю свій організм з голови до п’ят — ти так свого не знаєш.
— Генрі, ти не провадиш здоровий спосіб життя. Організм твій тобі це скаже після сорока.
— Сахарин! — Генрі знову вибухнув реготом. — Сахарин! Я думав, це засіб, щоб утримати людину від спиртного. Знаєш, бувають такі...
Стелла несподівано розлютилася:
— Чом би й ні? Має бути соромно — в такому віці та такий опасистий. Якби ти хоч трохи займався фізкультурою й не валявся цілий ранок в ліжку, цього б не сталося...
— Якби я хотів бути фермером, — холоднокровно заперечив чоловік, — я б не виїжджав з дому. Питання з сахарином на сьогодні вирішене — зрозуміло тобі?
Їхнє фінансове становище все більше покращувалося. До другого року війни вони вже придбали лімузин та власного водія, а ще мріяли про затишний літній будиночок на березі затоки Лонг-Айленд. Місяць за місяцем через бухгалтерські книги Дрінквотера й Маккомаса протікав наростальний потік матеріалів, що живили невгасимий вогонь по той бік океану. Штат клерків потроївся, в офісі панувала атмосфера, заряджена енергією та підприємливістю, і навіть Стелла використовувала будь-який привід, щоб заглянути туди в другій половині робочого дня.
Одного разу, на початку 1916 року, вона зайшла туди, дізналася, що містер Маккомас відлучився, і попрямувала вже до порога, але зустріла Теда Дрінквотера, що виходив з ліфта.
— О, Стелло! — вигукнув він. — А я про тебе тільки й згадував вранці.
Дрінквотер і Маккомас були друзями — якщо не найкращими, то все ж досить близькими. Коли б не приятелювання чоловіків, дружини навряд чи здружилися б, втім всі четверо зверталися один до одного на ім’я — Генрі, Тед, Моллі й Стелла, — і ось уже десять років, як щомісяця влаштовували спільні обіди, за якими намагалися підтримувати щиросердні розмови. Після обіду пари бралися до безжального обговорення інших, не вбачаючи, однак, у цих розмовах якоїсь нелояльності.
Вони звикли один до одного, а тому Стелла трохи здивувалася, побачивши, з якою зацікавленістю звернувся до неї Тед Дрінквотер.
— Я хотів з тобою поговорити, — заявив він у своїй звичайній манері, без натяків. — Не буде вільної хвилинки? Не могла б зайти до мого офісу?
— Ну, гаразд.