Гітара, кості, кастет

— Що ж, у вашому розпорядженні місяць. Зовсім не заперечую, якщо нагорода дістанеться нашому офісу.

— Цього вам не обіцяю, — Ллуелін ще раз побіжно переглянув умови, поки Гарнет стежив за ним із непідробним зацікавленням.

— До речі, Ллуеліне, — раптом запитав він, — як ви вбиваєте час?

— Про що ви, сер?

— Вечорами. І у вихідні дні. Між людьми буваєте?

Ллуелін завагався:

— Е-е... зараз ні — не дуже часто.

— Знаєш, не варто стільки себе катувати пустопорожніми думками.

— Я не катуюся.

Містер Гарнет акуратно прибрав окуляри в футляр.

— Люсі теж багато не думає, — несподівано відповів. — Її батько зізнався, що вона намагається привести життя до норми.

Закралася мовчанка.

— Я радий, — тьмяним голосом відгукнувся Ллуелін.

— Вам слід пам’ятати, що ви тепер вільні як вітер, — сказав Гарнет. — Нема чого себе даремно мучити та впадати в розпач. Батьки Люсі заохочують її влаштовувати вечірки та ходити на танці — тобто займатися тим, чим і раніше...

— Поки не замайорить Рудольф Рассендейл[30], — похмуро вставив Ллуелін і вказав на брошуру: — Я це візьму з собою, містере Гарнете?

— Так, звичайно, — жестом роботодавець дав знати підлеглому, що той може йти. — Передайте містерові Карсону, що поки звільняю вас від роботи над заміським клубом.

— Я теж це завершу, — квапливо вставив Ллуелін. — Власне кажучи... — тут він прикусив язика, позаяк збирався додати, що займається цим проєктом сам.

— Що?

— Ні, нічого, сер. Красно дякую.

Ллуелін подався з кабінету: нові можливості приносили натхнення, а останні новини про Люсі — полегшення. Судячи зі слів містера Гарнета, Люсі увійшла у звичну колію; можливо, її життя не так вже й непоправно зруйноване. Якщо до неї навідуються візитери, залицяльники супроводжують на танці — значить, знайдуться й ті, хто про неї піклуватимуться. Підсвідомо Ллуелін перейнявся до них співчуттям: коли б вони знали, що тримають скриньку Пандори; що вирішення справ з нею — неможливе, та що там, навіть перемовин немає. Згадавши безрадісні тижні, проведені з Люсі, Ллуелін затремтів, мовби в пам’яті воскресив нічне жахіття.

Увечері вдома юнак розробив кілька пробних ескізів. Засидівся допізна: поставлене завдання збурило уяву, але наступного ранку плоди власної праці здалися йому вимученими та претензійними — дизайн чайної, та й годі. Ллуелін надряпав поверх креслення слова «Середньовічна м’ясна лавка: Зразок антисанітарії», порвав його на дрібні шматки й жбурнув у сміттєвий кошик.

Першу половину серпня Ллуелін продовжував роботу над проєктом заміського клубу — з надією, що до кінця призначеного терміну прилив натхнення змусить його приступити до реалізації власного задуму. Та одного дня трапилася подія, якої всім єством боявся: повертаючись додому по Чеснат-стріт, він несподівано зіткнувся з Люсі.

Була десь п’ята година — той час, коли вулиці особливо тяжіють людьми. Раптом у вирі натовпу їхні обличчя зустрілися, постаті нестримно понеслися вперед пліч-о-пліч, мовби доля найняла на службу всі ці кипучі маси, аби звести їх двох впритул.

— Це ти, Люсі? — вигукнув він, мимовільно знімаючи капелюха.

Дівчина вибалушила очі від здивування. Жінка, нав’ючена клунками, штовхнула Люсі, і з рук вилетіла сумочка.

— Дякую велике! — мовила вона, коли колишній чоловік нахилився за сумочкою. Голос її звучав глухо та напружено. — Дуже добре. Давай її сюди. Мене чекає авто поблизу.

Їхні очі на мить зустрілися: обидва дивилися холодно та відсторонено, і Ллуеліну виразно пригадалося, як вони розлучалися — ось так же стоячи навпроти один одного, киплячи від лютої ненависті.

— Ти впевнена, що моя допомога тобі не потрібна?

— Впевнена. Наш автомобіль стоїть на узбіччі.

Люсі попрощалася з ним недбалим кивком. Ллуелін мигцем побачив незнайомий лімузин та чоловіка-коротуна років сорока, який допоміг Люсі влаштуватися на сидінні.

Крокуючи додому, Ллуелін вперше за останні тижні відчував злість, хвилювання, розгубленість. Завтра ж має виїхати звідси. Він ще не дозрів для подібних випадкових зустрічей: рани, що нанесла Люсі, досі не загоїлися й тепер кровоточили.

— Мале стерво! — запекло говорив собі під ніс. — Мале егоїстичне стерво! Думала, буцім я, мовби нічого не трапилося, жадав провести її вуличкою. Ще сміє гадати, мовби я з такого отруйного тіста, як вона.

Ллуеліну відчайдушно захотілося дати їй ляпанців, покарати її, мов якусь неслухняну дитину. Аж до вечері він походжав по кімнаті з кутка в куток, перебираючи в пам’яті всі ті марні й безглузді сутички, докори, гнівні прокльони, з яких складалося їхнє недовге подружнє життя. Відновлював до дрібниць кожну сварку: починалася вона з якоїсь сущої нісенітниці, крики доходили мало не до істерики, що в рятівній знемозі кидала їх в обійми один одного. Короткий перепочинок — затим безсенсова й приречена битва індивідів знову.

— Люсі! — почув свій голос Ллуелін. — Люсі, вислухай мене. Я зовсім не хочу, щоб ти сиділа та чекала на моє повернення. А твої руки, Люсі, — припустимо, ти підеш на кулінарні курси й обпечеш там свої чарівні пальчики. Не хочу я, щоб твої руки огрубіли й стали шорсткими, і коли б ти тільки набралася терпіння до наступного тижня, коли я отримаю гроші... так що я категорично проти! Чуєш? Я не допущу, щоб моя дружина цим займалася! Не можна ж бути такою впертою...

Стомлено, мовби ті аргументи пустилися в справжню сварку, він осів на стілець та неохоче взявся до роботи. Розклавши приладдя, почав креслити, а коли на листках з’являлася дюжина ліній, жмакав одну за одною кульки та викидав у сміттєвий кошик. «Це вона винна, — шепотів він, — це вона винна в усьому. Та хоч живи з нею пів століття, з чорної квітки білої не зробиш».

Але перед очима Ллуеліна невідступно стояло юне смагляве обличчя — різке й безпристрасне, на тлі серпневих сутінків, на тлі животрепетного натовпу.

«Впевнена. Наш автомобіль стоїть на узбіччі».

Кивнувши головою, Ллуелін спробував хмуро всміхнутися.

— Ну, принаймні є одна річ, за яку я вдячний, — говорив сам з собою. — Незабаром відповідальність спаде з моїх пліч.

Вдивляючись на пустий листок паперу, юнак сидів ще довго; та невдовзі його олівчик легкими штрихами почав щось креслити в кутку. На ті лінії вдивлявся з байдужою безликістю, мовби помахами його долоні керувало щось ззовні. Зрештою кінцевий результат його засмутив і Ллуелін, закресливши малюнок, взявся знову кидати лінії начорно.