Страница 70 из 90
— Провалитися б мені в пекло, коли б знав. Як якусь дурню. Якусь безглузду нісенітницю. Ми з Елсі не розуміли, чому молодята втекли, а тепер не тямимо, чому вони не помиряться. На жаль, батьки в нього померли, — Вортон зробив паузу. — Чонсі, якби ти хоч якось кинув тінь розуміння на…
Перед Гарнетом вимальовувалася не надто приємна перспектива. Якщо він ще й не переступив поріг старості, то вже заніс над ним ногу. Залишалося тільки влаштуватися зручніше біля каміна, звідки молоде покоління бачилося з немислимо далекої відстані, мов з перевернутого телескопа.
— О, ну звісно, — мов з туману почувся йому власний голос.
Як важко повернутися спогадами в юність. З того часу міріади упереджень та умовностей, покрасувавшись на подіумі моди, згинули безславно, супроводжувані обуреними та презирливими криками. З цими дітьми навіть поговорити буде складно. Як пустопорожньо та безглуздо звучатимуть банальності, які надумає їм піднести. А яким тяжким стане для нього їхній егоїзм, як втомить їхня вузьколоба упевненість в усталених правилах, сфабрикованих не раніше, ніж вчора.
Він раптом повернувся до реальності. Вортон з жінкою кудись ділися, а в кімнату навшпиньках увійшла струнка, темноволоса дівчина, тіло якої ще ледь-ледь випромінювало дитячі ознаки.
На мить вона пильно зиркнула на нього своїми дещо стривоженими, карими очима; відтак вмостилася на твердому кріслі поруч.
— Я Люсі, — представилася вона. — Мені сказали, що ви хочете зі мною поговорити.
В очікуванні відповіді дівчина замовкла. Гарнет розумів, що повинен щось сказати, але підібрати відповідні слова йому ніяк не вдавалося.
— Востаннє з вами бачилися, коли вам було десять, — неспокійним голосом почав він.
— Так, — ввічливо погодилася Люсі, ледве всміхнувшись.
Знову настала пауза.
Йому треба сказати щось суттєве, допоки її миттєва увага зовсім не вислизнула в далечінь.
— Шкода, що ви погиркалися з Ллуеліном, — випалив він. — Такі сварки — безглузді. Знаєш, мені дуже подобається Ллуелін.
— Він вас сюди прислав?
Гарнет заперечно похитав головою.
— Ви закохані в нього?
— Тепер ні.
— А він закоханий?
— Судячи з його слів — так, але я думаю, що вже ні.
— Ви шкодуєте, що вийшли за нього?
— Ніколи не шкодую за тим, що вже зроблено.
— Зрозуміло.
Люсі чекала, що Гарнет скаже далі.
— Ваш батько повідомив мені, що ви розлучилися безповоротно.
— Так, це так.
— Можна дізнатися чому?
— Ми просто не вжилися разом, — простодушно пояснила Люсі. — Я вирішила, що він жахливий егоїст, а він був такої ж думки про мене. Ми воювали безперервно, ледь не з першого дня.
— Він вас вдарив?
— Ох, і ви за своє? — Люсі, очевидно, вважала це за дрібницю, не вартої уваги.
— Що ви маєте на увазі, коли говорите, що він «егоїст»?
— Просто егоїзм, — по-дитячому зізналася вона. — Найбільш егоїстичні вчинки за все моє життя. Такого я ще не зустрічала.
— У чому проявлявся його егоїзм? — не відступав Гарнет.
— У всьому. Він був таким скупим, Господи! — її очі налилися вдумливим сумом. — Ненавиджу скупердяїв! Особливо коли ті над кожною копійкою трусяться, — презирливо пояснювала Люсі. — Потім наступає стадія злості та прокльонів, за якими слідують повтори, що він мене покине, якщо я не робитиму того, чого йому заманеться. Боже святий! — додала вона надто серйозно.
— Як так сталося, що він вас вдарив?
— Ох, це трапилося випадково. Це я на нього замахнулася — не пам’ятаю вже за що, він спробував мене утримати, і я стукнулася об дистилятор.
— Дистилятор! — приголомшено вигукнув Гарнет.
— Господиня зберігала дистилятор у нашій кімнатці, тому що більше їй не було куди його подіти. Це в кінці Бектон-стріт — там, де ми жили.
— Чому ж Ллуелін поселив вас у такому місці?
— Що ви, місце там було чудове — ось тільки господиня тримала в нас цей перегінний куб. Ми шукали житло два або й три дні, але нічого іншого не змогли собі дозволити, — Люсі помовчала, віддавшись спогадам, потім додала: — Кімната була дивовижна, ніхто нам не заважав.
— Хм. Так ви й справді ніяк не змогли ужитися?
— Ні, — Люсі зам’ялася. — Це він все псував. Постійно хвилювався чи ми не втнули дурниці. Вночі вставав з ліжка й метався, скиглячи, туди-сюди. А я не скаржилася. Всією душею готова була жити в бідності, аби тільки мирно та щасливо. Збиралася, наприклад, піти на кулінарні курси, так він мене не пустив. Хотів, щоб я весь день сиділа вдома й на нього чекала.
— Як так?
— Боявся, що захочу повернутися додому. Протягом трьох тижнів з ранку до ночі ми нескінченно гризлися. Більш не витримала.
— Здається, що особливих причин для сварок не було, — ризикнув припустити Гарнет.
— Гадаю, я не цілком зрозуміло пояснила, — втомлено видихнула Люсі. — Так, я, як і Ллуелін, розуміла, що все це дурниці. Інколи вибачалися один перед одним та любилися так, мовби ще й не одружилися. Через те я й поверталася до нього. Та все намарно, — Люсі звелася. — Який сенс це все далі обговорювати? Ви все одно не зрозумієте.
Гарнет помізкував, чи вдасться йому повернутися в офіс ще до того, як Ллуелін подасться додому. З Кларком можна поговорити по-справжньому, а Люсі тільки заплутує справу, розгублено коливаючись поміж дорослішанням та втратою перших ілюзій.
Але коли о п’ятій годині пролунав дзвінок і перед ним постав Кларк, Гарнета охопило колишнє відчуття безпорадності: моргаючи, він подивився на свого помічника так, ніби бачив його вперше.
Ллуелін Кларк виглядав старшим за свої роки: високий, худорлявий молодик з темно-рудим, блискучим волоссям й золотисто-каштановими очима. Натурою був дещо нервовою, талановитою й темпераментною, але у виразі його спокійного, сповненого уваги обличчя Гарнет ніяк не міг розгледіти хоч дещицю самозакоханості.
— Сорока на хвості принесла, що ви одружені, — зненацька пробубнів Гарнет.
Щоки Кларка запалали таким відтінком, як волосся.
— І хто ж вам сказав?
— Люсі Вортон. Вповіла всю історію.
— Тож, сер, тепер ви знаєте, — ледь не з викликом відрубав Кларк. — Знаєте все, що слід.
— Що ви наміряєтеся робити далі?
— Не знаю, — дихання Кларка посилилося. — Не можу говорити про це. Бачте, це моя справа. Я…
— Сідайте, Ллуелін.
Юнак сів. Його обличчя раптом нестримно зморщилося, а з очей викотилися дві великі сльози, до яких домішалися пилові частинки, що залишилися після робочого дня.