Гітара, кості, кастет

— Дуже добре. Чаку, зачекай хвильку! — Луелла розстебнула свої великі жовті намистини й простягнула їх Чаку. — Тільки не порви матусине намисто, — вона звернулася до няні: — Будь ласка, коли він засне, заховайте їх у комод.

Ступивши за двері, жінка відчула незрозумілу жалість до сина: життя в нього замкнуте й одноманітне, як у всіх дітей, хто не народився у великій родині. Для неї він був маленькою квіточкою, окрім тих днів, коли доводилося з ним сидіти. Його личко за формою нагадувало її; пригортаючи його до себе, жінка інколи відчувала трепет й сповнювалася думками про нове життя.

У своїй милій, рожевій спальні, Луелла зосередила увагу лише на обличчі: очистила, затим підправила макіяж. Для Лікара Муна змінювати сукню непотрібно, та ще, наперекір низькій продуктивності протягом дня, Луеелла відчувала якусь неясну втому.

— Який у вас гарний будинок, місіс Хемпл, — байдужим тоном вимовив Лікар Мун, — і дозвольте вас привітати, хлопчина у вас просто чудовий.

— Дякуємо. Особливо приємно почути такий комплімент від лікаря, — вона забарилася. — Ви спеціалізуєтеся на дитячих хворобах?

— Я ні на чому не спеціалізуюся. Я займаюся загальною практикою — таких медиків сьогодні пошукати треба.

— У Нью-Йорку, в усякому разі, крім вас, не залишилося нікого, — зауважив Чарльз.

Він почав нервово терти своє обличчя, і Луелла, щоб цього не бачити, перевела погляд на лікаря. Але коли Чарльз знову заговорив, їй довелося тут же відволіктися від гостя.

— Насправді, — неочікувано мовив Чарльз, — я запросив лікаря Муна, бо хотів, аби він поговорив з тобою.

Луелла виструнчилася в кріслі.

— Зі мною?

— Лікар Мун — мій давній друг і, гадаю, він може сказати декілька слів, які для тебе будуть корисними.

— Ого, — жінка спробувала всміхнутися, проте нею заволоділи здивування й злість. — Не знаю, справді, про що ти. Нічого серйозного зі мною не трапилося. Либонь ніколи так чудово не почувалася, як зараз.

Лікар Мун глипнув на Чарльза, запитуючи дозволу на розмову. Чоловік кивнув, і його рука мимовільно потягнулася до обличчя.

— Ваш чоловік багацько наговорив мені про негаразди у вашому спільному житті, — все тим же байдужим тоном промовив лікар Мун. — Він хотів знати, чи не допоможу я згладити розбіжності.

Щоки Луелли палали.

— Я не дуже вірю в психоаналіз, — холодно сказала вона, — і не вважаю себе гідною кандидатурою для цього.

— Згоден із вами, — відповів лікар Мун, здавалося, нітрохи не зачеплений її словами. — Я ні в що не вірю, окрім себе. Повторюю, я не спеціалізуюся ні в якій області й, насмілюся додати, не прихильник якихось божевільних ідей. Не можу щось та й обіцяти.

На мить Луелла завагалася: чи не вийти б з кімнати? Втім, нахабність цієї ідеї викликала зацікавлення.

— Не знаю, про що Чарлі вам наговорив, — мовила вона, ледве стримуючи емоції, — і навіщо він взагалі затіяв це. Але запевняю вас, що наші домашні справи стосуються тільки мене й мого чоловіка. Якщо не заперечуєте, лікаре Мун, я б вважала за краще обговорити що-небудь... не настільки особисте.

Лікар Мун відповів глибоким, ввічливим кивком. Більше він не торкався цієї теми, і обід тривав, можна сказати, у розчарованому мовчанні. Луелла вирішила, що б не трапилося, не скасовувати своїх сьогоднішніх планів. Коли годину тому це було потрібно, щоб відстояти свою незалежність, то тепер певний вияв непокори не дав би розбитися її самоповазі. Вона ненадовго затримається у вітальні після обіду, а коли подадуть каву, вибачиться й піде одягатися, щоб вийти.

Та тільки-но вони покинули їдальню, її випередив Чарльз, який поспіхом, не проронивши й слова, вийшов з кімнати.

— Мені треба написати листа, — мовив він. — Скоро повернуся.

Перш ніж дружина встигла тактовно заперечити, він кинувся в кінець коридору, і було чутно, як за ним зачинилися двері. Збентежена й зла, Луелла розлила каву й влаштувалася в куточку дивана, пильно спостерігаючи за полум’ям.

— Не бійтеся, місіс Хемпл, — раптово промовив лікар Мун, — мене просто змусили. Я дію не по своїй волі...

— Я вас не боюся, — перебила його Луелла.

Але вона й сама розуміла, що говорить неправду. Вона трошки боялася лікаря Муна — хоча б через те, що ставився він з байдужістю до її проблем.

— Розкажіть мені про ваші труднощі, — промовив він дуже природно, немов співрозмовниця теж діяла не по своїй волі.

Він навіть не дивився на неї, і, якби вони не були в кімнаті самі, можна було б подумати, що він і звертається не до неї.

У думках Луелли, на кінчику язика крутилися такі слова: «Про це не розповідатиму». Та те, що вона мовила, справді приголомшило її. Фрази вирвалися випадково, мовби не з власної волі.

— Хіба ви не бачили, як він потирав обличчя за обідом? — відчайдушно зізналася вона. — Вас засліпило? Він почав так мене дратувати, що, думаю, скоро втрачу глузд.

— Зрозуміло, — кругле обличчя лікаря Муна схилилося в кивку.

— Хіба ви не бачите, що я сита по горло домашніми справами? — її груди під сукнею відчайдушно здіймалися, немов їй не вистачало повітря. — Як мені обридло домогосподарство, дитина — здається, всьому цьому не буде кінця! Я хочу переживань, і неважливо — яких саме, неважливо — до чого це призведе, — просто аби серце калатало в грудях.

— Розумію.

Його підтакування розлютили Луеллу. Вона була налаштована на боротьбу й вважала за краще, щоб ніхто її не розумів. Їй було досить того, що вона має рацію, оскільки прагнення її міцне й щире.

— Я намагалася бути хорошою, та більше не намагатимуся. Якщо я одна з тих жінок, які готові зруйнувати своє життя через дрібниці, то зараз я це й зроблю. Можете називати мене егоїсткою чи пришелепкуватою — і матимете рацію; бо через п’ять хвилин я виходжу з цього будинку й починаю жити!

Тепер лікар Мун не відповів, але підняв голову так, мовби прислухався до того, що відбувається десь далеко.

— Ви не вийдете звідси, — через хвилину мовив він. — Таки впевнений, що не вийдете.

Луелла розсміялася.

— Вже виходжу.

Він не відгукнувся.

— Бачте, місіс Хемпл, ваш чоловік дещо хворий. Він намагався жити так, як вас влаштовувало, втім, не витримав напруги. Коли він потирає собі рот…

По коридору почулися легкі кроки, й із переляканим обличчям у кімнату навшпиньках увійшла служниця.

— Місіс Хемпл…

Луелла, здивована її появою, поспішно обернулася.

— Так?