Гітара, кості, кастет

— Гра в кості, кастет і гітара? — перепитала зі страхом.

— Так, мем.

— Що це значить? Ви… ви продаєте це?

— Ні, мем. Я цьому навчаю. Це моя робота.

— Гітара, кості, кастет? А що таке М. ДЖ. Н.?

— Це — «Магістр джазових наук».

— Але що це таке? Що за науки?

— Що ж, як би вам пояснити. Одного вечора, коли я був в Нью-Йорку, то розмовляв з одним п’яним молодиком. Він сів до мене в авто. Гуляв з якоюсь світською панянкою — і загубив її.

— Загубив?

— Так, мем. Думаю, він забув про те, де її загубив. І, звісно, неабияк розхвилювався. Ну, я й подумав, що в такий час життя цих дівчат… ну, світських дівчат… сповнене небезпек, тому курс мого навчання розкриває способи захисту проти цих загроз.

— Ви вчите їх, як користуватися кастетом?

— Так, мем, якщо це необхідно. Наприклад, візьмімо дівчину, котра приходить в кафе, в якому їй краще було б не з’являтися. Затим її кавалер випиває трохи більше, ніж слід, і засинає, а тим часом до неї підходить інший зі словами «Привіт, крихітко!», чи що там зазвичай тутешні серцеїди говорять. Що їй робити? Панянка не може кричати, бо тепер справжні леді не кричать. Ні-ні! Вона лиш засовує руку в кишеню, надіває на руку захисний кастет фірми «Пауелл», дівочий розмір, виконує один рух, який я називаю Світський Хук, і оп-па! Цей здоровило опиняється на підлозі.

— Ну… ну а гітара для чого? — з тривогою прошепотіла Амантіс. — Що, слід ще комусь вцідити нею?

— Боже збав, мем! — з жахом вигукнув Джим. — Ні. Жодну леді в моїй Академії не напучують підіймати гітару на кого б там не було. Я навчаю їх гри. Ух! Ви б почули. Після кількох уроків можна подумати, що декотрі з них — темношкірі!

— А кості?

— Кості? Вони мені, як рідні. Мій дід був тим ще гравцем. Я навчаю їх як ними грати. Захистимо не тільки людину, але й гаманець.

— А учні у вас є?

— Мем, у мене навчаються найкращі та найзаможніші люди зі всього міста. Та я ще не все вам розповів. Вони знають — що таке «джоллі-Ролл» та «схід над Міссісіпі». А одна пані прийшла й повідомила, що хоче навчитися клацати пальцями. Маю на увазі клацати так, як всі люди. Сказала, що з дитинства так і не навчилася. Я дав їй пару-трійку уроків і оп-па! Її батько пожалівся, що піде з дому.

— І як часто проходять заняття?

— Тричі на тиждень. Ми якраз туди їдемо.

— А я яким боком?

— Ну, ви просто будете однією з моїх учениць. Я повідомив їм, що ви з дуже благородної сім’ї родом із Нью-Джерсі. Не говорив, що ваш батько — суддя, я збрехав, що він володіє патентом на рафінад.

Вона роззявила рота.

— Отже, все, що вам слід робити, — продовжував він, — це вдати, що у вічі не бачили жодного перукаря.

Зараз вони під’їхали до південного краю міста, й Амантіс помітила ряд автомобілів, припаркованих перед двоповерховою будівлею. Машини були присадкуваті, великі, ошатні та блискучі. Ці авта вироблялися спеціально для розв’язання проблем мільйонера, які морочили собі голову над тим, що подарувати синкам на їхнє вісімнадцятиріччя.

Затим, вузькими східцями, Амантіс піднялася на другий поверх. На дверях, з яких долинала музика та смішки, красувався надпис:

ДЖЕЙМС ПАУЕЛЛ; М. ДЖ. Н.

«Гра в кості, кастет і гітара»

Пн., Ср., Пт.

З 15:00 до 17:00.

— Запрошую вас, — мовив директор, розчахнувши перед нею двері.

Амантіс опинилася у великій, просторій кімнаті, наповненій дівчатами та хлопцями приблизно її віку. Спочатку їй здалося, що перед нею своєрідна сцена післяобіднього чаювання, та через деякий час вона усвідомила, що вся процедура підкоряється певному мотиву та схемі.

Учні були поділені на групи, одні сиділи, навколішки, інші стояли, та всі з головою поринули у свої заняття. Пів дюжини молодих леді зібралися в коло навколо якихось невидимих предметів; їхні голоси, суміш криків та вигуків, — жалібних, прохальних, благальних, заклинальних, великостраждальних — звучали теноровою партією, фоном якої слугував містичний стукіт.

Біля дівчат четверо молодиків оточили темношкірого юнака; ним виявився не хто інший, як недавній камердинер містера Пауелла. Юнаки, якимись неспорідненими фразами, кричали на Гюго, виражаючи широку гаму емоцій. Їх голоси то зростали до ремствування, то спадали й звучали розслаблено й тихо. Кожного разу Гюго відповідав їм: то схвалював, то виправляв, то критикував.

— А що вони роблять? — прошепотіла Джиму Амантіс.

— Це заняття з південного говору. Чимало молодих осіб бажають вивчити цей говір — тож ми допомагаємо: Джорджія, Флорида, Алабама, Східний берег, стародавня Вірджинія. Є й такі, яким потрібна корінна мова негрів — для пісень.

Вони побродили серед груп. Декілька дівчат з металевими кастетами дико атакували дві боксерські груші, на яких були намальовані глумливі фізіономії «серцеїдів». Змішана група під акомпанемент банджо створювала злагоджені тони за допомогою своїх гітар. В одному кутку танцювало декілька босоногих пар; танці супроводжував патефонний запис Саваннського оркестру Растуса Малдуна. Інші пари урочисто виконували по залу поважливі па «чикаго» вперемішку з «мемфіськими боковими».

— А є тут якісь правила? — запитала Амантіс.

Джим задумався.

— Ну, — нарешті заговорив він, — якщо немає шістнадцять, то палити забороняється; коли хлопці грають у кості, то не можна хитрувати; а ще я не дозволяю приносити в Академію алкоголь.

— Зрозуміло.

— А зараз, якщо ви готові, міс Пауелл, я пропоную вам зняти капелюшка та приєднатися до міс Женев’єви Харлан, котра гамселить грушу он в тому кутку, — голос його став гучнішим, — Гюго! — покликав він, — у нас нова учениця. Видай їй захисний кастет фірми «Пауелл», дівочий розмір.

З жалем зізнаюся, що й у вічі не бачив знаменитої «Академії джазу» Джима Пауелла, не причащався під його керівництвом містерій Гітари, Костей, Кастету. Тож я можу лише переказати те, що мені пізніше повідомив один із його захоплених учнів. Згодом, при згадці про Академію, ніхто не заперечував, що вона досягла неймовірного успіху, і жоден учень ніколи не шкодував про отриманий ступінь «Бакалавра джазу».

Батьки наївно припускали, що це була музично-танцювальна школа, та справжня навчальна програма поширювалася від Санта-Барбари до Бедфорд-Пул з вуст у вуста по таємних каналах так званого «молодого покоління». Запрошення погостювати в Саутгемптоні стали високо цінуватися, хоч зазвичай молодь вважає Саутгемптон ледь не нуднішим за Ньюпорт.