Страница 20 из 90
Коли список уклали — для цього знадобилася година на клопітке порпання в запилюжених гросбухах та корінцях чеків — Джон Джексон якийсь час мовчки його вивчав.
— У цієї жінки грошей більше, ніж у вас, — бурчав Фавлер за його плечима. — Що не день, то новий капелюшок. Закладаюсь, зі свого гаманця вона не віддала ні цента, все тільки в інших випрошує.
Джон Джексон не відповідав. У голові в нього крутилася думка про те, що місіс Ролстон однією з перших у місті заборонила Еллері Джексону вхід у свій будинок. Вона, звісно, мала цілковите право, та все ж, якби Еллері в своєму шістнадцятирічному віці зацікавився якоюсь милою панянкою…
— Завітав Томас Джей Макдауелл. Бажаєте його прийняти? Я повідомив, що не знаю, чи ви на місці: у вас, як на мене, містере Джексоне, сьогодні втомлений вигляд.
— Я прийму його, — перервав клерка Джон Джексон.
Силует Фавлера віддалявся, і Джексон споглядав його незвично уважним поглядом. Що приховує ця людина під своєю розпливчастою добродушністю? Кілька разів, без відома Фавлера, Джексон ловив його на тому, що той, аби підлеститися до колег, передражнював боса. Передражнювання було не таке вже й беззлобне, але тоді Джон Джексон тільки всміхнувся, тепер же ж ця картина чомусь закралася в голові.
— Ну звісно, він вважає мене за дурня, — пробурмотів задумано Джон Джексон, — від нього ж давно немає ніякого пуття, а я його не звільняю. Хто ж поважатиме того, кого дурять.
Томас Джей Макдауелл — великий, розмашистий суб’єкт із масивними, білими руками — мов вихор влетів у кімнату. Коли б Джону Джексону довелося пригадати список ворогів, він розпочинався б із Тома Макдауелла. Протягом двох десятків років ці двоє незмінно розходилися з усіх питань діяльності муніципалітету, а в 1908 році ледь не влаштували публічну бійку, оскільки Джексон зізнався газетярам, що Макдауелл — найгірший з політиків за всю історію міста — а це знав кожен. Зараз все забулося; від колишньої ворожнечі залишився якийсь особливий спалах в очах при випадковій зустрічі.
— Вітаю, містере Джексоне, — з показовою сердечністю розпочав Макдауелл. — Нам треба ваша допомога та ваші гроші.
— З якої нагоди?
— Завтра вранці в «Орлі» вам покажуть план нового залізничного вузла. Єдиною перешкодою може стати місце розташування. Нам потрібна ваша земля.
— Що?
— Залізниця повинна зайняти двадцять акрів по цей бік річки, там, де стоїть ваш товарний склад. Якщо ви продасте його за копійки — буде вокзал, якщо ні — то коту під хвіст.
Джексон кивнув.
— Зрозуміло.
— І скільки ви візьмете? — лагідно запитав Макдауелл.
— Анітрохи.
Відвідувач здивовано роззявив рота.
— Тобто це подарунок?
Джон Джексон звівся.
— Я втомився бути місцевим цапом-відбувайлом, — рівним голосом вимовив він. — Ви викинули на вітер єдиний справедливий, для всіх задовільний план, бо він втручався у ваші таємні інтереси. Перед вами постала стіна, і ви вирішили знайти вихід моїм коштом. Я повинен позбутися свого складу й за безцінь віддати місту свою кращу власність — і все це через «помилку», якої ви припустилися минулого року.
— Але минулий рік позаду, — запротестував Макдауелл. — Те, що трапилося, не змінити. Місту потрібен вокзал і… — в його голосі з’явився легкий відтінок іронії, — тому, як і годиться, я звертаюся до провідного громадянина, розраховуючи на загальновідомий дух відповідальності перед суспільством.
— Покиньте мій офіс, Макдауелле, — промовив раптом Джон Джексон. — Я втомився.
Макдауелл пильно в нього вдивився.
— Яка муха вас сьогодні вкусила?
Джексон закрив очі.
— Я не хочу сперечатися, — трохи помовчавши, сказав він.
Макдауелл ляснув себе по товстих стегнах і встав.
— Не чекав від вас такого ставлення. Ви б краще ще раз подумали.
— Прощайте.
Упевнившись, на свій подив, що Джон Джексон налаштований серйозно, Макдауелл ступив до дверей.
— Ну-ну! — здоровенне тіло обернулося і, мовби неслухняного хлопчика, насварило колегу пальцем. — Ну хто б міг подумати?
Коли він пішов, Джексон дзвінком викликав клерка.
— Я їду, — повідомив він недбало. — Мене не буде, може, тиждень, а може, і довше. Будь ласка, скасуйте всі призначені зустрічі, розплатіться з моїми домашніми слугами та закрийте будинок.
Містер Фавлер не повірив своїм вухам.
— Закрити будинок?
Джексон кивнув.
— Але як же так... чому? — не стримав здивування Фавлер.
Джексон виглянув у високе вікно на сіре, наскрізь промочене косим дощем маленьке місто — його місто, як здавалося моментами, коли життя видавало йому час для щастя. Цей парад зелених дерев уздовж головного проспекту — завдяки йому; і Дитячий парк, і білі будівлі, що кидаються краплями навпроти, навколо Кортхаус-сквер.
— Не знаю, — відповів він, — але мені здається, я повинен відчути подих весни.
Коли Фавлер пішов, Джексон натягнув капелюха й пальто і, щоб уникнути зустрічі з відвідувачами, прослизнув до ліфта через Богом забуте приміщення архіву. Проте в архіві хтось був і навіть працював; з чималим подивом Джексон побачив там хлопчика років дев’яти, який старанно виводив крейдою на сталевій картотечній шафці свої ініціали.
— Вітаю! — вигукнув Джон Джексон. Він мав звичку говорити з дітьми зацікавлено, тоном рівного. — Я не знав, що сьогодні вранці цей кабінет зайнятий.
Хлопчик дивився на нього.
— Мене звуть Джон Джексон Фавлер, — оголосив він.
— Що?
— Мене звуть Джон Джексон Фавлер.
— А, ну так. Ти... ти син містера Фавлера?
— Так, він мій тато.
— Зрозуміло, — Джон Джексон трохи примружився. — Ну що ж, доброго тобі ранку.
Коли виходив, на думку спало цинічне питання: який удар намагався завдати Фавлер цими недоречними лестощами. Джон Джексон Фавлер! Якщо щось і втішало Джексона в його нещасті, так це те, що його власний син зветься інакше.
Незабаром він уже писав на жовтому бланку телеграфної контори, розташованої поверхом нижче:
«ЕЛЛЕРІ ДЖЕКСОНУ, ЧЕЙПЕЛ-СТРІТ, НЬЮ-ГЕЙВЕН, КОННЕКТИКУТ.
ДОДОМУ ПОВЕРТАТИСЯ НЕМАЄ СЕНСУ, БО ДОМУ В ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕМАЄ. «МАММОТ-ТРАСТ КОМПАНІ» В НЬЮ-ЙОРКУ ВИПЛАЧУВАТИМЕ ТОБІ ЩОМІСЯЦЯ ПО П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ — ДОВІЧНО, АБО ТИМЧАСОВО, ПОКИ НЕ СЯДЕШ ЗА ҐРАТИ.
ДЖОН ДЖЕКСОН».
— Це... це досить довге повідомлення, сер, — здивувався телеграфний службовець. — Бажаєте так його й відправити?
— Саме так, — кивнув Джон Джексон.