Страница 2 из 90
— Слухайте, — стурбовано мовила Амантіс, — вам треба щось поїсти. Повідомте вашому… вашому камердинеру, щоб підійшов до задніх дверей та попросив кухарку прислати нам кілька сандвічів і лимонад. Чи, може, ви не п’єте лимонад… тепер його мало хто любить.
Рухом пальця містер Пауелл відправив Гюго виконувати завдання. Затим обережно присів у крісло-гойдалку та зачав енергійно крутити в руках свій солом’яний капелюх.
— Ви надзвичайно люб’язні, — мовив він. — Якщо мені захочеться чогось міцнішого, аніж лимонад, то в авто лежить пляшка древньої маїсової горілки. Захопив її про всяк випадок, якщо не сподобаються місцеві напої.
— Послухайте, — сказала вона, — а моє прізвище теж Пауелл. Звати Амантіс.
— Справді? — він вибухнув сміхом. — Може, ми родичі? Я — із хорошої сім’ї, — вів він далі. — Узріть корінь. У мене є гроші, бо моя тітка поклала їх у банк, збираючись на старості літ пожити в санаторії, та от не дожила, — він зробив паузу, мабуть, для того, аби вшанувати пам’ять про тітку. Затим із бадьорою безтурботністю продовжив: — Основного капіталу я не торкнувся, та забрав одразу ж всі відсотки й вирішив провести все літо на Півночі.
В цей момент на східцях веранди з’явився Гюго й крикнув:
— Біла леді із заднього двору запитує мене, чи я не бажаю перекусити теж. Що мені їй відповісти?
— Скажи: «Так, мем, будьте ласкаві», — наказав господар. І тільки-но Гюго зник, він довірливо зізнався Амантіс: — Цей хлопчина зовсім нічого не тямить. Нічого не хоче робити, допоки я йому не дозволю. Я його виховав, — не без гордості додав він.
Коли принесли сандвічі, містер Пауелл встав. Він не звик до білих слуг і очевидно очікував на те, що їх зазнайомлять.
— Ви заміжня леді? — запитав він Амантіс, коли служниця вийшла.
— Ні, — відповіла вона й і з присутньою вісімнадцятирічній дівчині впевненістю додала: — Я стара діва.
Він знову ввічливо розсміявся.
— Ви маєте на увазі, що ви — світська дівчина?
Вона похитала головою. Зі збентеженим захватом містер Пауелл помітив, що жовтизна її волосся нагадує золото.
— Хіба цей древній будинок підходить для світської дівчини? — весело пролопотіла вона. — Зовсім ні. Я — сільська дівчина. Рум’янець — дійсно справжній, принаймні при денному світлі. Залицяльники — перспективні молоді цирульники зі сусідніх сіл, до рукавів їхніх піджаків постійно чіпляється якесь волосся.
— Вашому батьку не слід дозволяти вам посиденьки із сільськими цирульниками, — зневажливо мовив гість і задумався: — Вам треба вийти в нью-йоркський світ.
— Ні, — Амантіс сумно похитала головою. — Я надто симпатична. Аби стати світською дівчиною в Нью-Йорку, треба мати довгий ніс, випнуту щелепу та сукню, як в актрис із п’єс трирічної давності.
Джим почав ритмічно постукувати стопою по підлозі веранди, і через секунду Амантіс усвідомила, що несвідомо повторює за ним.
— Зупиніться! — наказала вона, — не змушуйте мене робити це.
Він глянув вниз на свої стопи.
— Вибачте, — соромливо попрохав він. — Я і не помітив… у мене просто звичка така.
Напружену бесіду перебив Гюго, що з’явився на східцях веранди, тримаючи в руках молоток та жменю цвяхів.
Містер Пауелл неохоче встав та глянув на годинника.
— Чорт забери, нам пора, — промовив він, спохмурнівши. — Слухайте. А чи б хотіли ви стати нью-йоркською світською леді, відвідувати всякі там бали й так далі, про що пишуть у книгах — як там панство розкидається грішми?
Дівчина зацікавлено глянула на нього.
— Твоя родина знайома з людьми із вищого світу? — продовжував він.
— У мене лиш батько, і, розумієте, він суддя.
— Це погано, — погодився він.
Амантіс якимось чином вилізла із гамака, й обоє пліч-о-пліч рушили до дороги.
— Гаразд, тоді я буду на сторожі й повідомлю що можна зробити, — наполягав Джим. — Такій красуні, як ви, необхідно жити серед людей вищого рангу. Розумієте, може виявитися, що ми з вами рідня, а нам, Пауеллам, слід триматися разом.
— Що ви збираєтеся робити в Нью-Йорку?
У цю хвилю вони були вже майже біля воріт, і гість вказав на два сумовиті останки свого авто.
— Водити таксомотор. Ось цей, що перед вами. Тільки він постійно розвалюється на частини.
— І ви гадаєте заробляти цим в Нью-Йорку?
Джим з непевністю зиркнув на неї.
Такій вродливиці варто врешті опанувати себе та перестати труситися, як осиковий лист, над кожною дрібницею.
— Так, мем, — відповів він з гідністю.
Амантіс споглядала, як господар зі слугою прикріплювали верхню частину авто до нижньої, як злісно колотили їх цвяхами. Опісля містер Пауелл взявся за кермо, а його камердинер вмостився поруч із ним.
— Превелике вам вдячний за гостинність. Передайте привіт вашому батьку.
— Передам, — запевнила вона. — Навідайте мене, коли вас не налякає присутність перукаря в кімнаті.
Помахом руки містер Пауелл відкинув таку неприємну думку.
— Ваше товариство завжди для мене буде чарівливим, — і, аби заглушити зухвалість своїх прощальних слів, з надією увімкнув мотор. — Ви найвродливіша дівчина зі всіх північанок, яких я зустрічав тут, — інші вам і в служниці не годяться.
Двигун застогнав, забряжчав, і містер Пауелл із південної Джорджії на власному авто, із власним камердинером, з власними цілями та у власній хмарі пилу продовжив подорож на Північ, аби провести там літо.
Амантіс думала, що більш ніколи його не зустріне. Струнка й прекрасна, вона повернулася у свій гамак, ледь розтулила ліве око назустріч червню, затим закрила його та із задоволенням повернулася в країну снів.
Втім одного дня, коли літній плющ вже встиг оповити хиткі боки червоної гойдалки на газоні, містер Джим Пауелл, штат Джорджія, повернувся з шумом в її життя. Вони, як і тоді, всілися на розлогій веранді.
— У мене з’явився грандіозний план, — повідомив він їй.
— Ви, як і збиралися, працювали таксистом?
— Так, мем, та бізнес з цього поганенький. Я чергував біля всіх цих готелів та театрів, проте пасажирів не дочекався.
— Жодних?
— Ну, одного вечора декілька п’яних молодиків всілися до мене, та тільки-но я рушив з місця, як авто розвалилося на частини. А наступного вечора дощило й інших таксі не було, то до мене сіла леді: сказала, що до неї довго пішки добиратися. Та на пів шляху змусила мене зупинитися й вийшла з авто. Так і побрела під дощем — певно, з розуму зійшла. Доволі специфічна публіка в Нью-Йорку.