Гітара, кості, кастет

Так, — слабким голосом погодилася Даймонд Дік, — зізнаюся.

— Я зрозумів твої наміри, і не сумніваюся, що все не зозла. Але життя не почнеться спочатку тільки тому, що якогось весняного вечора перекинешся кількома фразами з давньою любов’ю.

— Це зозла.

Чарлі кинув пильний погляд на Даяну.

— Брехня, Даймонд Дік. Хоч… навіть, коли б ти й кохала мене, вже нічого немає значення. Я вже не та людина, що була п’ять років тому — хіба ти не бачиш? І зараз, всі ночі, осяяні місячним сяйвом, я проміняв би на випивку. Здається, я більше навіть не здатен кохати таку дівчину, як ти.

Даяна кивнула.

— Зрозуміло.

— Чому ти не вийшла за мене п’ять років тому, Даймонд Дік?

— Не знаю, — відповіла вона, трохи помовчавши. — Я схибила.

— Схибила! — ображено повторив він. — Так говориш, мовби це була гра в «шибеницю», якесь парі чи рулетка.

— Ні, це не були ігри.

Хвилину тривала тиша — потім Даяна обернулася до Чарлі. Очі її блищали.

— Не поцілуєш мене, Чарлі? — запитала вона прямо.

Він відсахнувся.

— Це що, так важко? Раніше я ніколи не просила чоловіка мене поцілувати.

Чарлі скрикнув і зіскочив з парапету.

— Я — в місто, — промимрив він.

— Гаразд, коли тобі вже так огидне моє товариство.

— Даяно, — Чарлі підійшов ближче, обійняв її коліна й заглянув в очі. — Ти ж знаєш, якщо я тебе поцілую, мені доведеться залишитися. Я боюся тебе — боюся твоєї доброти, боюся згадувати те, що з тобою пов’язане. І після твого поцілунку я не зможу повернутися... до іншої дівчини.

— Прощай, — раптом кинула вона.

Чарлі завагався, потім безпорадно запротестував:

— Ти ставиш мене в незручне становище.

— Прощай.

— Послухай, Даяно...

— Будь ласка, йди.

Він повернувся й швидко пішов до будинку.

Даяна сиділа нерухомо, вечірній бриз грайливо куйовдив її шифонову сукню. Місяць вже зійшов вище, а затокою плив трикутник сріблястої луски, ніжно здригаючись під жорсткий металевий бренькіт банджо на галявині.

Нарешті люба самота — нарешті. Не залишилося навіть примари, супровідника на шляху крізь роки. Можна скільки душі завгодно простягати руки до темряви, без остраху зачепити одяг, штовхнути друга. Тонке срібло зірок по всьому небу за мить потьмяніло.

Даяна просиділа майже годину, розглядаючи іскри світла на тому березі. Але ось по її шовкових панчохах пройшовся холодними пальцями вітерець, і вона зіскочила з парапету, обережно приземлившись на світлу гальку узбережжя.

— Даяно!

До неї наближався Брек, схвильований і розчервонілий після вечірки.

— Даяно! Я хотів тебе познайомити зі своїм однокласником з Нью-Гейвена. Три роки тому ти ходила з його братом на студентський бал.

Вона похитала головою.

— У мене закололо в скронях, піду нагору.

Підійшовши ближче, Брек помітив, що на її віях колишуться блискучі сльози.

— Даяно, що трапилося?

— Нічого.

— Але щось же трапилося.

— Нічого, Бреку. Але моя тобі порада — будь обережним! Думай, в кого закохуєшся.

— Ти закохана в... Чарлі Еббота?

З неї вирвався химерний, печальний смішок.

— Я? О, Боже, Бреку! Ні! Я ні в кого не закохана. Я не створена для ніжних почуттів. Я й себе більше не люблю. Це порада, ти що, не зрозумів?

Раптом вона кинулася до будинку, високо піднімаючи спідницю, щоб не намочити її росою. У своїй кімнаті скинула туфлі та звалилася в темряві на ліжко.

— Треба було бути обачнішою, — шепотіла вона собі. — Життя завжди мене карало за легковажність. Спакувала свою любов у бонбоньєрку й піднесла, мов для солодкого частування.

Вікно було відчинене, печальні саксофони на галявині безладно розповідали якусь меланхолійну історію. Чорношкірий хлопець обманював жінку, якій поклявся в коханні. Коханка красномовно його застерігала: не обманюй красуню Джеллі-Ролл, навіть коли шкіра її біліша від кориці…

На столику біля ліжка наполегливо задзвонив телефон. Даяна взяла слухавку.

— Так.

— Одну хвилину, будь ласка. Дзвінок з Нью-Йорку.

У голові промайнула гадка, що телефонує Чарлі, але це ж неможливо. Він ще в дорозі.

— Алло, — голос був жіночий. — Це будинок Дікі?

— Так.

— Містер Чарльз Еббот біля вас?

Серце Даяни мовби закрижаніло: цей голос належав білявці з ресторану.

— Що? — запитала вона заціпеніло.

— Будь ласка, я хотіла б негайно поговорити з містером Ебботом.

— Ви... ви не зможете з ним поговорити. Він поїхав.

Пауза. Жіночий голос недовірливо бовкнув:

— Я не вірю.

Даяна міцніше стиснула телефонну слухавку.

— Я знаю з ким розмовляю, — у голосі прорізалася істерична нота. — Мені потрібен містер Еббот. Якщо ви брешете, він дізнається, і це вам просто так не минеться.

— Заспокойтеся, врешті-решт.

— Якщо він поїхав, то куди?

— Я не знаю.

— Якщо його через пів години не буде в мене, я зрозумію, що ви брехали, і тоді...

Даяна поклала слухавку й знову впала на ліжко, надто втомлена від життя, щоб про щось думати чи чимось перейматися. На галявині грав оркестр, і вітерець ніс в кімнату слова:

Ой чи не справді з розуму зійшов?

Не говори дурниць красуні Джеллі-Ролл!

Даяна прислухалася. Мурини співали голосно, несамовито; саме життя відчувалося в цьому співі, такому різкому й немилозвучному. Якою ж безпомічною була вона сама собі! У порівнянні з варварською наполегливістю іншої дівчини, її блідий, безглуздий заклик і нігтя не вартий.

Будь зі мною милим, будь душі поет:

Бо я маю вдома кулемет.

Тональність музики знизилася до незвичайного, загрозливого мінору. Вона щось Даяні нагадала — якийсь дитячий настрій, і атмосфера навколо немовби повністю змінилася. Спогад цей не стосувався чогось конкретного, він пробіг по всьому тілу, наче струм чи хвиля.

Даяна несподівано скочила з ліжка й почала нишпорити в темряві, шукаючи туфлі. У голові барабанним ритмом відлунювала пісня, зуби різко зімкнулися. У руках налилися й заграли міцні м’язи, натреновані за грою в гольф.

Увірвавшись у хол, вона відчинила двері в кімнату батька, обережно прикрила їх за собою й наблизилася до письмового столу. Необхідний предмет лежав у верхньому ящику, сяючи чорним блиском серед блідих анемічних комірців. Вона стиснула держално, впевнено витягнула обойму. Там було п’ять зарядів.

У своїй кімнаті Даяна подзвонила в гараж.

— Подайте мій родстер до бічних дверей негайно!