Страница 93 из 140
— Сподіваюся, ти маєш рацію, — зітхнула Ківа, відвертаючись від нього і дивлячись униз, на пагони крутикореня під ногами.
Ніжні пальці на підборідді відхилили її голову догори, його долоні на її обличчі опинилися з обох боків.
— Що варто про мене знати, Ківо Мерідан, — м’яко промовив Джарен, — це те, що я
завжди
маю рацію.
Ківине серце зненацька божевільно загупотіло. То було так гучно, що вона була певна: Джарен це чує. Але він цього не виказав, лише пильно дивився їй в очі, місячне світло струменіло між ними, наче рідина, вкриваючи все мерехтливим блакитнувато-срібним пилом.
Ківа завмерла, не впевнена, чи хоче відштовхнути Джарена, чи притягти його ближче. Її мозок кричав застереження, кажучи, що потрібно зберігати дистанцію; тунельний пил на його обличчі був згубним нагадуванням про те, де він працює і які його шанси на виживання. Він, як і всі, хто виконує важкі роботи в Заліндові, однією ногою в могилі, знає він це чи ні.
Але… Креста виживає роками, працюючи в каменярні, та й деяким іншим в’язням вдалось уникнути смерті. Можливо, Джарен опиниться серед них — можливо, проживе достатньо довго, аби це мало значення.
Ківі, однак, потрібно постати перед двома Ордаліями, кожна з яких може відняти життя. І якщо завдяки якомусь диву вона виживе, тоді буде вільною, зможе покинути Заліндов і більше ніколи не побачить Джарена.
Вони були приречені на невдачу ще до того, як рушили в дорогу.
Та все ж усупереч тому, що казав їй розум, усупереч правилам, яких вона ретельно дотримувалася роками, — коли він ледь-ледь почав нахилятися вперед, Ківа його не зупинила. Її рука мимоволі піднялась і стиснула його брудну сорочку, коли вона пригорнулася до нього, її коліна тремтіли, доки він продовжував скорочувати між ними відстань.
— Ківо, — прошепотів він, його дихання торкнулося її губ.
У неї по шкірі пробігли мурашки, очі заплющилися, коли його рука пробіглася в її волоссі і завмерла знизу на шиї.
— Ківо, — знову прошепотів він. — Я повинен дещо… — Раптом він перервався, його тіло напружилося поруч із її. — Ти чула?
Ківині очі сіпнулися і розплющилися. Вона ошелешено запитала:
— Що?
А тоді почула: низький, стогнучий звук.
Джарен вказав глибше в сад, де ґаберґрас затуляв їхнє поле зору:
— Долинуло звідти.
— Можливо, це Чапа? — припустила Ківа. Вона щосили старалася не пускати кішку в лазарет і тримати подалі від щурів, тож мале чудовисько стало ще норовливішим, ніж зазвичай. Але навіть якщо й так, вона раніше не чула, щоб Чапа видавала такі звуки.
— Можливо, — сказав Джарен, хоч і не переконано.
Стогін пролунав знову, і щось у ньому здалося Ківі знайомим.
Надто знайомим.
Кров закрижаніла, і без роздумів вона рвонула в темряву, чуючи Джаренові кроки позаду.
Сад був маленьким, тож щойно забігши за ріг, вона різко завмерла, заставши маленьке тіло скрученим на землі поруч із перерослим кущем осоту, бліде й тремтяче в місячному світлі.
То був Тіпп.
І він був хворий.