Страница 79 из 140
Жодних побажань удачі, жодних прощань — лише підбадьорення, що вони побачаться знову, чого не трапиться, якщо вона провалить Випробування.
Тому що вона буде мертва.
Ківа була спантеличена. Джарен нещадно картав її після того, як вона зголосилася перебрати на себе Тільдин вирок, а сьогодні він, схоже, був цілком переконаний, що вона здатна добитися успіху. Його зміна поглядів здивувала її майже так само, як і те, що Наарі зовсім не турбувало те, що вона застала його там, де він бути не повинен. А
цього
Ківа ніяк не могла зрозуміти.
Саме коли Джарен дістався до виходу з лазарету і майже зник у ньому, Ківа погукала його на ім’я. Він зупинився і через плече подивився на неї.
— Я сьогодні відправила Тіппа допомагати Моту в морзі, бо хотіла, аби він був зайнятий і не мав часу думати про… всіляке, — затиналася Ківа. — Ти можеш… ти… — Вона обірвала себе на півслові, ковтнула слину, спробувала знову: — Просто… наглянеш за ним, будь ласка?
Джаренове обличчя пом’якшилося.
— Я пригляну за ним під час Випробування, але після цього ти сама продовжиш за ним наглядати. Як ти і пообіцяла.
Тоді він зник десь на території в’язниці, його слова затрималися в повітрі між ними і розпалили в ній надію, одночасно посилюючи жах.
Якщо бунтівники не прийдуть… якщо вона не переживе Ордалію…
— Є здогадки, чого сьогодні очікувати? — запитала Наарі, перебиваючи Ківині думки, які майже вийшли з-під контролю.
— Кілька, — відказала Ківа, — але загалом я намагалася про це не думати.
— Напевно, це на краще, — погодилася вартова.
Ківа уникала навіть близько підходити до шибениць протягом останніх кількох днів, аби не дізнатися, чи почали готувати багаття. Хоча вона й досі молилася про порятунок, та, якщо він не наспіє вчасно, єдине, на що їй лишалося сподіватися, — це те, що її Випробування Вогнем вимагатиме чогось значно меншого, ніж протистояти спаленню живцем. Однак вона не могла позбавитися відчуття, що Ордалія буде драматичною. Хоча вельможі цього разу не збиралися бути присутніми, решта заліндовського населення знову будуть за свідків, тож Наглядач та інші спостерігачі однаково намагатимуться зробити з цього видовище.
— Є щось, що ти повинна зробити до того, як ми підемо? — запитала Наарі. — В нас кілька хвилин.
Ківа задумалася на мить. Мотової воскової суміші більше не залишилося, тож намазатися ще вона не могла. Вона вже навідалася до пацієнтів у карантині і відправила ще два тіла в морг. Також вона перевірила Тільдині показники і була впевнена, що жінчин стан здоров’я достатньо стабільний і та не впаде в конвульсії, доки відбуватиметься Ордалія.
— На думку нічого не спадає, — врешті відповіла Наарі Ківа. Їй не хотілося йти раніше, ніж необхідно, тож вона вирішила потягти час: — Але я маю до тебе запитання.
Наарі подивилася на неї очікувально.
Ківа пригадала той час, коли не наважилася б запитати у вартової
будь
-
що
. А тепер от навмисне розтягує розмову, аби відстрочити долю, яка невпинно наближається. Наскільки їй було відомо, її сім’ї й бунтівникам потрібно лише трішки більше часу. Якщо вони вже спробували проникнути в Заліндов, то зроблять це ще раз. Можливо, вони просто зараз по той бік стін, готові вдарити, готові втекти, забравши з собою Ківу й Тільду.
Навіть коли вона так подумала, Ківин настрій погіршився.
«Пообіцяй мені: що б не сталося, ти не втрачатимеш надії, — сказав їй в саду батько. — Твої брат і сестра, твоя мати — вони по тебе прийдуть колись».
Можливо, прийдуть. Можливо, вони вже
приходили
.
І, можливо, на цьому було все.
Кінець.
Фінал.
То самогубство — проникати в Заліндов. Якщо вже подвоїли кількість вартових… Ківа знала правду, навіть якщо й хотіла заперечити її, ігнорувати.
Бунтівники не йшли. Її сім’я не йшла.
Вони спробували, і в них не вийшло.
Можливо, вони спробують ще раз, коли все вляжеться, коли пильність вартових притупиться. Але на це піде час, а в Ківи не було часу. Ордалія
сьогодні
.
Надія — наркотик, і Ківа — залежна. Вона не могла надалі вірити, не могла надалі довіряти, не могла надалі
сподіватися
.
Ми
прийдемо
.
Десять років. Її сім’я чекала
десять
років
.
Ми
вже
йдемо
.
Вони вже мали б прийти. До того як… як Тільда… Але вони цього не зробили.
У Ківи в грудях здіймалась образа сліпучої сили, але вона заштовхала її в глибину, як робила роками.
Тепер це залежало від неї.
Від Ківи залежало, чи вона виживе.
Спершу — Випробування Вогнем.
Тоді — те, що чекає потім.
Незважаючи на те, що її батько хотів, аби вона пообіцяла, вона не могла й надалі чекати, аби прийшла допомога.
Ківа врятує себе сама.
Так само, як робила останні десять років.
Вона вміє виживати — і тепер також виживе.
— Ківо?
Стрепенувшись, коли Наарі її покликала, Ківа збагнула, що мовчала надто довго, і квапливо постаралася закріпити щойно віднайдену рішучість. Поміркувала, яке з багатьох запитань, що роїлися в думках, обрати, і вибрала врешті найновіше:
— Чому ти не покарала Джарена за те, що він був не в тунелях сьогодні?
Наарі нахилила голову вбік:
— Ти вже вдруге за тиждень питаєш, чому я не покарала іншого в’язня.
Ківа почухала носа, не впевнена, як відповісти:
— Ем…
— От що я скажу, — заявила Наарі, розвільняючи складені на грудях руки і наближаючись на крок. — На мою думку, вас уже й так достатньо покарано тим, що ви тут. Вам не потрібні вартові, які готові рвати й метати за найменшою зачіпкою, ускладнюючи все ще більше, просто для того, аби показати силу. Джарену варто було тікати з тунелів? Ні, звісно. Приходити сюди, аби тебе побачити, було безглуздим ризиком? Абсолютно. Але я подумала, що якщо вартові з тунелів його не впіймали, то це їхня проблема, а не моя. Звідки мені знати, що його не відпустили сюди, бо він хворий чи поранений, тож якщо хтось таки запитає, то ми так і скажемо, згода?
Кутики Ківиного рота сіпнулися.
— Гаразд. — Вона замовкла. — І дякую.
— За що?
Дивлячись їй в очі, Ківа пригадала те, що вартова говорила минулої ночі, і відповіла:
— За те, що ти не така, як інші.
Бурштинові очі Наарі пом’якшали. Вона розтулила рота, аби відповісти, але до того, як вона встигла сказати хоча б щось, при вході в лазарет з’явився Кістяний.